УПОВАННЯ МЕРЦЯ

(фемто­поема) **майже усе римується треба тільки втрапити у ритм Я умираючи не сіпну й пальцем, і піни з рота не побачите мого, о працьовиті карлики тупих бажань о грішного життя товсті, зачумлені тубільці! І подих Смерті вже опалює плече, туманить погляд грішно­сивий її кістлявий силует. Бреде з набухлими сосками, своїми жовтими ногами вичавлює душі осколок із грудей. Ці білі відстовбурчені кістки, цей чорний прах, що в’ється у очей твоїх безодні. О Ваша Хижосте, даруйте пару днів із щедрої, мертвотної руки... Та поміж ребрами її, цієї тліні що на мене всілась, я бачу купку блазнів, що прийшли мене зарити в перегній. Я бачу ви зібралися сьогодні – усі ким догорожив: кого любив, до кого – був байдужим, Я чую у кімнатці наюрмилось густо так, що ледве Смерть притислась поміж Вас. Пробачте.. сльози деяких святих близьких облич не пізнаю крізь снігопад недуг і хуртовину років. Я плутаю слова, бо сплутані думки сітями страху, поточені старечості розгулом хробачливим. О, бачу й ви прийшли – сер поп, пан дяк й мучачо – майстер трунних справ Федотов. Ну що ж баритись – у труну пакуйте, як слід забийте цвяхи, щоб бува не виліз і вперед – гайда на цвинтар! Дядьки співають і свічки палають, смерть позіхаючи зіперлась на косу Купи собі бензопилу! ­ гукаю, ­ ти ж бачиш, що за утвар плодиться в суспільстві. Ти тільки подивись, що ці падлюки надумали вчинити – МЕНЕ.. під землю опустити, закидати грудками і навішати вінків. Я ж поряд, тут, я наскрізь бачу вас, убогі духом пранцюватих тіл квартиронаймачі Он Штефка син, мугир із мугирів, всім огирам начальник! – приліз лише задурно щоб напитись, тупого виховання ембріон. А той циклоп, що мружиться від сонця, ­ на біса ти прийшов?! На дідька став обабіч удови?! О невідомий паскуднику, я спостерігатиму за вами із гори, о хтива утвар аморальних зазіхань! Хоч я в труні, і хоч забитий, я хоч гнию і бавлю хробаків, та я не дам свою глумити честь, ви чуєте, падонки?!! Лопати стукотять ... я чую шум прибою – приплив­відплив, приплив­відплив... і за кидком кидок. Поволі риба розпливлась і чути ще лиш голосіння чайки, що схлипує, схилившись над хрестом. Угу­уу! Сутужно вітер виє, дощ барабанить в чорнозем – я чую як просочує нерівні стіни кривавих барв соляна кислота. ................. Я здичавів – не чую голосів, не бачу сонця і не їм, не п’ю. Який сьогодні день не знаю і число По­правді кажучи вагаюся чи жовтень надворі, чи може січень вже веде свої війська сніговиків. Не пам’ятаю навіть коли спав останній раз, забув коли останній раз ходив у гості чи у офіс на роботу. Боюсь, що скоро загнию від сущого і явного розледащіння, що способом життя він нагнітутий. А черв’яки!!, ви бачили цю погань?!, цих злісних вітамінів для к ротів, що перелазять із труни в труну, кепкучи з коал? Коали у клоаці! Га­га­гга! Здається божеволію потрохи, та ви б і не таке утнули, будучи на моїм місці Де по сусідству спочиває мертвих чоловік із двісті. Ви тільки уявіть – тут слизько, мокро, і смердить. Повсюду лазать невсипущі хробаки – і длубають, і свердлять щось, придурки! Та й запах тут не дуже – як не як – провітрювати, бачте, мовляв, не дуже зручно. Все з мене досить цього цирку і театру – поховайте вдома дітей – я виходжу!