П*єса одного актора

Завіса впала Відгремів оркестр моїх наповнених коханням? злістю? слів. Вже навіть світло згасло у партері А я на сцені ще чогось чекала Продовження спектаклю? Оплесків? Вогнів? Спустошена , відверта і така смішна в своїй трагедії, що обернулась фарсом Трагедії? Хіба? Нічого ж то не сталось. Ба, навіть серце наче не розбите І сліз нема, А може не зосталось? Та ні, нема. Актори над сценарієм не плачуть. Вони по ньому грають - не живуть. Моя біда, що я того не знала. І без суфлера, гриму, режисера саму себе на зовні вивертала, Без попереджень, вибачень чи слів. А там негарно, там чужий інтим. Нема естетики, приглажених кінців. Глядач пішов. Йому набридло дійство. Шкода грошей і витраченого часу. Актриса плакала На сцені і в житті. Згадавсь Шекспір - він знову був правий. Її життя - розхитані підмостки Чужих театрів Ну от дзвінок. Перший. Другий. Третій. Хотілось вмерти. Тільки не на людях.