Приреченість сивих дум

Буває, уночі, коли не спиться, Й болять укуси комарів і ворогів, Коли в руках щезає та синиця, Що чОмусь маю замість гордих журавлів, Коли, бува, за лІта, ясної погоди, Й не помічаєш радощів хмільних дощів, «Втомилась жити», - в голову приходить, І не чекаєш те, що так в житті хотів. Я ще не встигла, начебто, спіткнутись, Та часто холод уплітався у тепло. Нікому не лила, пила ж отруту Із рук коханих. Хай. Воно уже пройшло. Чому ж втомилась жити, милий Боже? На ранок сором обіймає, гострий сум. Я знаю, що нечесно і не гоже Приреченість впускати в душу сивих дум. Бо, мабуть, знаю, схиблю – і пропало… Не зможу повернути, що в пісок пішло. Навіщо віддавала на поталу Свого сердечка щирість? Відданість – на зло? Ось кажуть, що життя – смугаста зебра. Піду шукати край, де вишні білий цвіт Ті чорні смуги зафарбує в небо. Відчути пульс життя у трепетній руці.