Квітка*

Віддаляються хмари, лишаючи шлейф світло-синій, а над ним полетіли до сонця осінні пташки. У дзьобочках тримали кетяг гіркої калини, мов прощались зі мною на вічність або назавжди. Стали інеєм вже одягатись гілочки клена, не запахне, як завше, філка в нічному саду. Не впізнати природу - тільки ялинка зелена у глибокій зажурі чека, коли в дім заберуть. Віддаляються ріки, в серці - лиш тонкощі льоду. Прибережна зімліє і стане покірна зимі. І в неволі своїй буде вкотре жадати свободи, проростаючи наперекір сніговитій золі. Все живе хоче жити, тягнеться до свого неба, навіть шибку коли замальовує січень міцний. Квітка раптом цвіте, коли зовсім краси і не треба. Підвіконня своє наближа до святої весни...