осінній

Цей тиждень почався дощами такими не помітними, але відчутними. І я вже не просто кажу, я говорю віршами, але не всім в цю осінь дозволено бути почутими. Ці дощі почались паралельно моїм, тім, що в душі оселились. І душа вже повна, повнісінька до країв, та з приходом тебе вони не зупинились. Я кохаю осінь. Кохаю за те, що вона просто є і я відчуваю її повну взаємність. Та кохати тебе вона не дає! Ця осінь приречена на відвертість. Я так кохаю цю осінь. Вона дуже правдива, адже літо в оману ввело, давши надію, а з приходом осені ясно, що не варто чекати дива. Я кохаю осінь, але не радію. Мене літо кинуло, наче б то з даху, переконавши, що в мене є крила. Хоч і крил не було, лиш надія невдахи, що я полечу... Я летіла все літо й нестерпно чекала, що ось-ось і ті крила розправлю, не розіб’юсь! Я і плакала, й молила, і тужливо ридала, і просто мовча чекала того моменту, як піднімусь. Я летіла все літо, але летіла з надією, що зараз піднімусь і полечу, але закінчилась все плачебною ідилією. Я за наївність свою сама заплачу. Прийшла осінь, і я просто розбилась. Розбилась на сірий міський асфальт. Ця осінь, пробудила мене, не закрилась. Я влучила сюди, в місто преси і шпальт. Нарешті, ця осінь відкрила мені очі, хоч і для цього забрала надію, але, коли закохані не бачать нічого, бо ж то дівочі. Я б задоволенням застосувала до тебе амнезію. Але я все одно кохаю осінь. Без тями. Адже вона правдива і вірна. Я прощаюсь з кожними її днями. Ця осінь є неймовірна. Вона мені і друг, і брат, і, іноді, рідніше рідних. Та я кохаю осінь просто так, адже вона лікує душі бідних.