Poema

Справжність минає губи, цілує зап'ястя. Подих гріє не руки, тривожить скроні. Скільки іще нам варто прожити нещастя, Щоб залишити право на осуд стороннім?.. Наші зв'язки причинно-ненаслідкові, Наші розмови таємно-неконфіденційні. Ми вже настільки близькі, що, на жаль, сторонні. Ми вже настільки свідомі, що зовсім невірні. Скільки нам ще змарнувати самотніх ранків? Скільки ще календарів має просто згоріти? Все, кимось створене, - складене із уламків, Все, що нескорене, - твердо стоїть на вітрі. Ми - це еклектика, в кожного власна правда Ми - це електрика, в венах гримить напруга, Ми непомічено зникли із власного стада, Ми зупинились не там, де кінцева смуга.