Poema

Не тривожить ніщо, тільки дощ, я йому дозволяю Переходити в сон з відсирілого підвіконня. Ми знайомі давно, я впізнаю його спросоння, Коли він свої краплі до скла мого прихиляє. Переводить логістика стрілки із ночі на південь. Переходить мій подих з набридливого в нереальний. Моє тіло залишилось в стінах цієї вітальні, А душа покидає тут біль, що приносить будень. Затремтілі зірки припинили втрачати воду, Трохи зблякли безсило, на землю віддавши силу. Поглядають на мене зневажливо з їхнього схилу І заходять під шкіру сонливим пісочним кодом. Перекроюють душу з-під шкіри негоєні рани, Перемішує вітер дощі із небесним садом. Розумію: щаслива, бо думка у грози не кане. Відмовляюсь, не вірю, що смуток не впаде градом