Poema

Ти пам'ятаєш небо, як воно тріскається і осипається, Дощем, блискавками і навіть палючим градом, На жінку, яка спираючись на стару свою палицю, Дивиться в даль за спокоєм, і воліє мовчати. Скажи чи від цього тепер, хоч хтось прокидається, Хапає ротом повітря, втирає краплі поту? Згадує закони і святу, колись дану обітницю, Дивлячись новини, що вже й не викликають рвоту. І світ, він до всього звикає. До землетрусів, війн і голоду, Замкнутий простір видається раєм, Тим, що не виходять за меж загороди. Та ти, інколи, але все ж згадуєш, Те, що твоєму серцю робить боляче, І ситий "перемогами" та "зрадами". Починаєш жити. Але уже стоячи. 28.06.2017 Ігор Кордис