Нічо

Віолончелі дивні звуки Виривають тіло годин З простору часу, і темнота розкрила криві руки, І Лізе в серце наче дим, І лише сова у небі проліта. А ніч залишилась сама Така імпресія проста. Одні слова, гілки, тіла Одвічне танго – біль, краса. Рахує в темряві до ста Самотня Смерть німа… Це Літо, осінь чи весна? Образ безликий у імлі, Що зимою впаде от-от Прямо на голову із вікна, І на криє серце моє на столі, І посиніє, тіло, губи, рот. Думи мої так стомились Умились у часі слізьми, Десь там осінь руда Із-за плеча літа дивилась, Як різали на шматки ми Долю свою, Ура, Ура!!! І птахи крилаті пітьми І моя п’яно-невиспана голова Шепоче те, що я не знаю, Те що прилітає наче ситі Сни І навколо суха, суха трава! Я ж у всесвіт відлітаю… Одні очі, ночі, інші Очі… Складно завжди мені зроду. Вогонь обпліта димом густим Спокусливе тіло теплої Ночі, І десь далеко небо льє воду Людям внизу, униз тим У кого доля така ясна. І на чорно-білих кораблях Щастя відплива – сука воно! наче зима сніжно-крижана. Де би я не був мій шлях, Як червоне солодке вино Спочатку піднімається кудись високо, наче в Едем чи то Рай де я відчуваю запах, де ти так високо у космос, увись на самий свідомості - на край і потім паде у жопу, у пекло німоти! немов чорні, померлі птахи… І зникає, тане, як краплі зими, Як пастель на світлинах старих Залишивши відблиски, крихти Картин де веселі ще ми…. Та музики плин знову стих… Всі наші відбитки стер; Лише сліди від олівців на полотні душі сумної там де чорнота тепер, де кімната без стільців, де немає посмішки твої... Я забув! забуду, а може і ні. Може просто закінчиться Серця мого ліміт, А гори так високо такі сніжні, Ніжні, і сіра буденність, і я Наче Розбитий простору світ Ніби вицвілий на сонці аметист Без кольору, вогню, життя - Звичайне силікатне скло! Викинутий невідісланий лист, Свинцевий дзвін, не каяття Нічо – лише порожнє, сіре тло…