Подяка долі

Одного разу в вечір літній Мій спокій серця довголітній Порушив ти, мов ангел світла. Таку знайому і привітну Твою усмішку бачу я. І стільки радості й тепла Між нами тихо пропливає! Й ніхто про це і знать не знає, Лиш тихо листя шелестить. Яка прекрасна, люба мить, Коли зустрінемось очима! Хіба проста земна людина Любити може так без тями Й не спати довгими ночами? І кожна зустріч, як наркотик, Обожнюю твій ніжний дотик Й слова, що з уст твоїх злітають, Коли нас кілометри розділяють. І я не думаю, що буде, Що скажуть всі ці смертні люди. Бо нас з тобою відрізняє Лиш те, що в серці в нас палає. Хай кажуть, що у нас з тобою Кричить лиш пристрастю німою Захоплення, що часто може З коханням чистим бути схоже. Та ти прислухайся до серця, Що неодмінно обізветься. Спитай у нього, чи не сон Бува, що я посіла трон В твоїй душі, в твоїх думках? Чи є кохання лиш в словах? І серце скаже тобі чесно, І ти згадаєш всі ті весни, Які провели ми з тобою І з радощами, і з журбою. Ми, може, ще тоді не знали, Як добре весни ті стрічали. Тому сьогодні знай напевно: Роки минули недаремно. То доля так розпорядилась, Щоби між нами народилось Уміння тішитись й дружити, А згодом сильно полюбити.