а час собі сплива…

а знаєш час втікає - залишаючи сліди, як поцілунки на сторінках життя, що вицвітають під променями німоти. одна лише коротка мить і я, а може й ти, забудемо оті сліди на чашках чаю, чи то кави без кофеїну, просто зникнуть… колись яскраві образи, що в пам'яті листаю розлетяться на дрібні частинки наче ртуть і більше не відчую, не впізнаю твій погляд лагідно-пекельний, твої вуста вишнево-чорні… лиш німота посеред спалених світлин стоїть одягнута у шати ночі, а час не зупинити, одвічний плин: фрагментів, образів, думок. зникають всі слова і навіть звуки, і ті що під завісою, і ті що на замок, сховали ми колись, забуду твої руки, все пропаде, розтане як весною сніг… залишиться одна буденність і на долонях краплини криштально-білих сліз, твоїх, моїх, в далеких снах немов салонах можливо образи спливуть калейдоскопом відчуттів, як мультики, що в телевізорі ідуть про величних китів, що в океані плавають в тиші усі роки свого життя. так не відчувши твердості землі… а час, що час? а час собі сплива…