За божевіллям (зі старого і забутого)

Схотіла їхати кудись, щоб дихати бензином. Роблю з паперу кораблі і білі лімузини. Поклала душу у валізу ,– щоб поїздом у гори; Й букет з останніх помилок я пожбурнула вгору. Вони упали жовтим днем, що пробігав пероном. Сиджу ,– б’є в очі сивий дим, – я на даху вагона. П’ю капучіно і сміюсь, що люди, мов мурахи; І тут – лечу згори униз, в гніздо якогось птаха. Душа валізу розтяла і вирвалась на волю Збирати в жменю помилки, щоб розсмішити долю. Розбивсь годинник і мій час побіг гуляти фавном, А я за ним упала враз, заплутавшись у хмарах. А фавн загріб мене у рот і проковтнув, мов квітку. Я збожеволіла так жить: закрила душу в клітку. Розставити б все по місцях... (Годинник в капучіно Збиває піну стрілками). Я ж не кентавр, – людина! Бубух! Упала із небес? Та ні, усе простіше – З полиці впала у купе і розсмішила тишу. То це лиш сон? Ото дурня! І знов лягла на місце... А фавн сміявся за вікном, ховаючись у листя...