Полон

Я вимолив у духів амнезію для нашої долі. Вони зіткали її з орбіти Немезиди, котра палатиме в очах мерців квітами зла, прокладаючи до мене шлях очищення. Шляху білих снів. Темна забере їх. Блаженні, бо дивляться на красу вічної циклічності й не почують співу цикад Нової Хіросіми. Не бійся, Френо. Ти житимеш на сонці. Для тебе, я взяв у полон атмосферу, щоб писати віршами твоє солодке ім’я, коли спатимеш у мене під віями. Строфа за строфою висихають рядки історії. Під вагою чорнил атмосфера розсипається на друзки. Виблискує мірадами зубчастих озер поміж гірських піків. Народжуються багряні ріки. Я бачу сльози китів. Оплакують індиго ДНК-жнив. Збираю в пелену кристалізовані строфи. Ми піднімемося ними до Сонця. Остання сходинка торкається долонь Хорса. Божество прокидається. Його протуберанці дістають тебе з під моїх вій, знімають з тебе нічну сорочку. Обпікаю язик теплом твого тіла. З любов’ю, Тремор.