Все печально

Це був теплий літній вечір, я ішла під дощем, В голові думки змішались й вилились гірким плачем. Сльоза скотилась по лиці, змішавшись з краплями дощу, Моїх сліз і так не видно, можу плакать досхочу. Ти спитаєш про причини? Я тобі їх перечислю – В моїм серці пустота і голова уже не мислить… А ті рештки, що ще думають, стріляють по душі, Відбиваються у настрої, приземляються в вірші. Додому ще далеко, чую – ноги намокають, Я промокла вся до нитки, мене вдома вже чекають. Але все це лиш формальність, зобов’язання дитини – Не вештатись по вулицях до пізньої години. Телефон вже розривається, всім цікаво, де я є, А як зайду в двері дому, ніхто й уваги не зверне. Я далеко не свята, але маю краплю совісті, Я сама творю сценарій свого життя-повісті. Кожен день живу в очікуванні, настрій, як тиск, скаче, Гляну в дзеркало й сама сум в очах своїх я бачу. Шалений протест розуму, знемога рухів тіла, Здається, що не досягну, чого хотіла. А якщо і досягну, то прочитаю ці рядки І, посміхаючись, сльозу зітру жестом руки. Бо недарма терпіння – то останній ключ до мого успіху, Я буду пробивати шлях із впевненістю й усміхом. Волосся після зливи у ванній витираю, Всередині все горить. Що зі мною? Я не знаю… Застудилася? Не думаю… Я звикла так ще змалку. Після зливи усім холодно, мені, навпаки, жарко. Пропорційно тому холоду, що проходить по руках, В голові горить свідомість, і це видно по очах. Свідомість того факту, що більш ніхто за мене Не буде вже вирішувати всі мої проблеми. Що наглість – друге щастя, що ігнор – душевний спокій, Що кохання – плід добра, та не завжди він є солодкий. Ця істина відома, та я ще раз повторюсь, Бо ця тема сидить в мені, я вже довго з цим борюсь… Я як знала, що так буде, моє серце відчувало, Сестра-доля, життя-горе все між нами враз порвало. Це було жорстоко, адже я уже привикла, Що ціла купа друзів і він дають підтримку. Та до мінімуму звузилося коло фаворитів, Тільки з ними разом ми ділили сльози всі пролиті. Щодня дивуюсь людям – чужі рідніші своїх, Другом хочеться назвати когось із по сторонніх. Чи то я так помінялась, чи життя так впало вниз? Хтось готовий втілити в життя мій будь-який каприз, А мені не хватить смілості сказати, щоб почути, Що нічого більш, ніж дружба, просто не може бути. … Мало смілості або багато генів стерви, Я, як ніколи почала портити всім нерви. Можливо, це тому мене Всевишній покарав, З батьками посварив, коханого забрав… Та дав відрізок часу, щоб виправити все, І, може, після цього життя знову розцвіте. Та не знаю, чи дійду, чи всі повірять в мою щирість, Чи розб’ється маска гніву, заміняючись на милість? Чи, може, дощ волосся так і пеститиме далі, Заставляючи писати на папері всі печалі? Ці слова всі – чиста правда, хоч звучить трохи банально, Закипіла в жилах кров. Ставлю статус: «Все печально».