Vers

Чорна кава в старій Вірменці Закипає чорнявою пінкою. Непомітно і, якось, по-змовницьки, Стану я йому, мабуть, зниклою. Міцна, густо язик обпікає, На серветці нотую сумніви, Стане він, певно, тим, що тікає, Поки ж той, що просто задумливий. Тихо ніжність в мені пророста До такого, в усіх загубленого, І до кави, що гріє міста, Бачиш, літо на що погублене. Ми відтоді страшенно наповнені Показовістю й дитячою дурістю, А та кнайпа давно заполонена Подібних наївних ніжністю.