Vers

Вона цілувала мене і поцілунки лягали ті солодко та дивно, незрозуміло, неначе сама Венера розсипала пелюстки лотоса на мої губи або ж то спокушена мною версталка. Може, це читає вірші Сапфо. Невідомо. Не відано. Nevím. Але цілувала раз, а пам'ятаю наче увесь час, ніби то було вчора, вночі,десь зранку. Вона все стоїть поперед очима й, облизавши свої губи, обнімає зі спини. Наче вона мене кохає. Вона не користувалася парфумами, але шкіра її для мене пахла гречкою… терпким гречаним медом… Солодкі квітки, що проросли з лона. Золоті коси мокрі від роси розсипались безладно по плечах й виблискують на вранішнім сонці. Холодно. Біжу додому. Тиша присипляє. Мить… Дві… Заворожено дивлюсь в її посоловілі очі й пускаю з рук мокрі долоні. Співають півні руйнуючи тишу на клапті й знову склеюючи в химерну мозаїку. Я вдома. Більше гречка не колола моїх ніг. Більше не кровило зі спини. Півні не співали. Я не бачила її. І мої губи не поїла вона, пристрастю не нищила мого раціо й не дарувала неймовірної єдино пізнаної любові. ЛюБи! Вона вже не стане версталкою. Як пощастило. Як жалібно.