Ревную

Ревную. Серйозно, ревную жахливо, коли при згадці про тебе з ніжністю посміхаються не тільки мої губи. Інколи картаю себе за те, що така "правильна" і несмілива, що не можу поводитися з тобою байдуже і грубо. Серед натовпу моє мовчання наче залізними нитками зшите, а серце, що вистрибує з грудей, байдужі люди ліктями вштовхують назад. Проте вдома, стоячи під холодним душем, так важко з себе змити сліди від твоїх поглядів. Це те саме, що віддерти шкіри шмат. "Ти сильна", - кажуть подруги. "Не твоє", - кажуть друзі. Знаєте, легко про це говорити, одночасно попиваючи чай і насолоджуючись шоколадом. Після таких порад мені не важко притворитись, що я просто "злегка не в дусі", хоч насправді такий стан було б краще назвати адом. Мене немов накрили ковпаком, де нема ні повітря, ні будь-яких відчуттів, я вже не вірю, що вибратися звідти на волю можливо. Не бачу сенсу зараз в існуванні інших не зовсім потрібних світів, бо живу в твоєму і просто ревную, серйозно, ревную жахливо.