Справжній

Він - єдиний, кого я змогла впустити далі за свій поріг. Не тому, що вимоглива, одинока чи боягузка. Зайшов на каву, а залишився назавжди. Обсипав поцілунками скроні, його аромат міцно вчепився кігтями в мою пом'яту блузку [а ще зранку вона покірно висіла на вішаку, рівна, як незайманий сніг]. Розрівнюючи складки, я мимоволі втирала цей аромат у свої долоні. Коли він у справах був відсутній кілька днів поспіль, мені радості не приносили ні вишивка хрестиком, ні танці в пустій кімнаті. Його пуста чашка, тапочки в кутку і холодна постіль - хоч не найкращим чином, але все ж свідчили, що він тут ба́жаний. Його ніколи не було мало, проте й ніколи не було багато, своїм сміхом заморожував сум, своїм поглядом палив мене за́живо. Я в думках вже мільйони разів поклялась любити його до скону, щовечора чекати його з роботи з усмішкою попри втому, навчитись готувати щось шедевральніше, ніж макарони, влаштувати справжню невагомість і затишок прямо у нас вдома. Він рідко говорив, що кохає, але його вчинки вже все за нього сказали. Ідеальний? Ні, просто справжній. А справжніх зараз дуже мало.