Не відпускай моєї руки

(На пісню групи The Doox feat. Ольга Чуфарова - Не відпускай) Кожна хиба стане уроком. Кожна хиба дозволить торкнутись її руки. Чорний ворон, батько ночі, накрив тінню дикий степ. Широкі пір’їни лоскотали малахітовий килим трави, котрій здіймались у сліпе небо зеленими голками на кінчиках пальців легкого вітру. Вони бігли по краю небосхилу, а потім падали на вологу від роси землю, там, де ридала береза сплітаючи тендітні віти з явором: - Чому ти йдеш? Навіщо? – її віти сплітались все міцніше й міцніше. - Іду до неї. До них. Вітер торкався листя. - Ось чуєш, вони близько. Ще мить і заберуть мене. - На кого ж ти полишаєш мене? - Не бійся, моя тендітна квітко. Степ берегтиме тебе. - Без твоїх віт, зламаюсь, не втримаюсь і впаду. Не піднімуся до сонця. - Тоді небо схилиться над тобою й шептатиме мої зрадливі слова, щоб пам’ятала як не варто тягнутись до мене. Вони зійшли на степ вранці, коли блискавка вплелася у коси багряного сонця. Гострили сокири. Рубали явора. А той, блаженно закривав очі й вдихав аромат сліз берези й вбачав у цьому початок майбутнього. Обрізали бездумно віти. Поклали явора на човен й вдень забрали його до людей. Увечері шматували на клаптики. Різали на стрічки. Зшивали до купи й вкладали в шкірянку обгортку. Гострим пером у шрами заливали чорнило, що карбувалось віршами. А потім на срібному підносі вручили їй явора. Вона гортала із захопленням сторінки. Вчитувалась у кожний рядок віршів й мріяла про того поета, який подарував цю книжечку. Явір млів від її дотиків. Шалено бажав ще і ще насолоди. Вмивався кров’ю власного серця, коли жінка йшла і покидала його на підвіконні. Сумував за її парфумами. За її присутністю. Вона приходила і знову явір опинявся у світі ілюзій… Вірші закінчились. Щастя закінчилось. Лежав на підвіконні. Забутим і покинутим. Так тихо серед людей… Дні впадали у струмок тижнів. Тижні цілували річку місяців, а та віддалася океану. Дочекався її. Влетіла фурією. Ухопила книжку й пожбурила до полум’я. Він, лише, тихо промовив: «Дякую». Горів і сміявся. Заливався божевіллям радості. Із димом злетів вгору й помчав у дикий степ до своєї берізки. - Яворе! – кричав до нього вітер. – Ти їй не потрібний. - Не вірю! Вона моя. Тільки моя. – відповідав той. Під ясницею на видноколі з’явилась вона. Ніжна берізка хилилась до клена.