Подорожній

Наші дороги закінчуються, коли ми втрачаємо сенс подорожі. Наші човни тонуть, коли море ховає від нас відповідь на загадку… Невідомий Втомлений. Забутий. Схвильований. Чоловік мовчав. Поглядом ловив блукаючий вогник, що майорів вдалечині. Скеровував човна туди, де колись почалась його подорож. І ось, на руслі порослої ряскою річки завершується його історія. Пустка. Тільки глибокі зморшки міг назвати своїм спадком. Своїми дітьми і внуками, котрі ніколи не народяться, не відчують батьківського тепла. Лише прах вічної дороги… Довгою жердиною пропихав човна дедалі ближче до вогника. А той стрибав з кургана на курган манячи за собою. Насміхався над чоловіком й кидав в його пам'ять золотими пасмами покинутої жінки. Ні. Сліз не буде. Не буде й каяття. Лише скрипучий кашель у грудях. Титан невидимим пензлем малював обриси колючих гір оповитих нічною темрявою, що сповзала зграєю вовків до ніг маленького острова. Щось защемило у грудях. Бачив, як біля старого дуба із гойдалкою з’являється похилий будиночок. Похилий та мертвий. Вдруге защемило у грудях. Мабуть здалось… Та ні. Не мертвий. Заграло світло у вікні. Закудлатився сизий дим над стріхою й вервечкою потягнувся до гір. Чоловік ступив на берег. Старечою ходою пошкандибав до веранди. Мовчки встав біля дверей. Не просився увійти. Куйовдив сиве волосся. Відкрила сама. Тримала свічку. Отак стояли й дивились один на одного. Віск плакав за них. Втретє защеміло в грудях. Не здалося… Поклала голову йому на груди й прошепотіла: - Нарешті повернувся… - Так, нарешті… - усміхнувся до душі.