Віталік

Старе-старе, років 5 цьому писанню. Женя аж спіткнулася, побвчивши раптом на вулиці його. Він йшов їй на зустріч. Не страшно. Ні, не заспокійливо нестрашно, а насправді НЕстрашно! І це радує. Чомусь (чому б це?) подумалось, що два роки тому вона б точно якнайнезграбніше впала, розчервонілася і не знала що казати. Женя щасливо посміхнулася при думці про те, що ті роки вже позаду. - Привіт! – сказав він і зупинився щоб продовжити розмову. - Привіт! – прощебетала легка та рада не зустрічі, а своїм думкам, Женя, і пройшла далі, і не думаючи зупинятись. Вона знала, що за долю секунди Віталік теж, злегка спантеличиний, піде далі. Він побачив її гарною та життєрадісною тепер, і це – найкраще, що могло статися. Та все минає. І, Слава Богу, закоханість та депресія - також. Віталік тепер сприймався, як чужа людина. Власне, по-суті, воно так і було. Та раптом, чомусь він наздоганяє Женьку і незграбно питає : - Як справи? - Усьо прекрасно, - відповідає дівчина, посміхаючись типу «непроти з тобою потеревенити, але чесно-чесно поспішаю», - Каті зараз немає в місті, вона завтра приїде. - Та байдуже, - зізнається Віталік, якого Катя, доречі, тоді відшила. – Як у тебе справи? - Та офігенно все! Але запізнююсь я, давай іншим разом. З цими словами радісна Женька пішла далі, а Віталік більше не наздоганяв. І байдуже, чи буде колись той інший раз, це не важливо. ...Два роки тому... Студенти Женя, її сусідка по кімнаті Катя, та їхні друзі (також студенти), відмічають якесь свято у гуртожитку. Віталік приділяє Жені багато уваги (або їй просто так здається, бо їй, оптимістці, дуже б цього хотілось). А як же інакше? Як можна у нього не закохатись? Як він говорив, як поводився, виглядав(!) Навіть його недоліки здавалися оригінальним доповненням ідеалу. ...Через кілька тижнів... «З днем святого валентина!» - вітав радісний напис на листівці, котру читала Женя. Голова запаморочилась від слів, що вона там прочитала. «Дарую цю листівку найкращій дівчині, яку я знаю! Найкращі хвилини мого життя проведені з тобою Коли ти поруч – я відчуваю, що таке життя Кохаю тебе! Сподіваюсь, ми будемо разом?» Весь світ враз перевернувся у її свідомості, а з очей побігли сльози. Це дійсно була трагедія. На першій строчці знайомим почерком писалося: «Люба Катю!»