Позарозумінне

А хто сказав – самотності нема? Вона ніколи не зникала. І не зникне. Бува, якесь дивнюще почуття – Любов (його так називати звикли) Поманить пальцем, й поготів. Бува, чіпляєшся за неї, бо хотів Скупатися в ранкових пелюстках рожевих, А пелюстки – із мертвого паперу. Попити разом кави. Дивишся – не з тим Ту каву замутили. Тільки дим Лягає від колишніх тих пожеж. Авжеж. Родився сам і помираєш сам. Старався збудувати з кимсь вігвам, Де там! Хтось поруч пробіжить – так гупа, Що закладає просто вуха. А хтось затримається трохи, Поколупається у мозку, як в гороху. Й піде собі. Із повним розумінням, Що виконав свій борг. Насіння Посіє десь комусь для чогось. І для кого Просив ти милості і прощення у Бога? А то ілюзія обійме – чисто мама, І знов на двох – ранкова кава. Та очі ширше, поруч – лиш фантом, Зігнутих під кутом набір стрибучих хромосом. І знову трагікомедіядрама. Закрилась брама.