Серафима

Батьки їй дали святе ім´я: боже ім´я для Божої дитини – Серафима. Вони довго не могли мати дітей - більше десятка років спроб та суцільні невдачі…. Й тільки коли впали у відчай, Господь поблагословив їх радістю, котра заворушилась під серцем матері, гріючи його теплом та тривогою. Вчора в селі заночувало горе: в двох цинкових трунах ховали юнаків. Дружили з пеленок, йшли разом до армії, пліч-о-пліч полягли. Разом їх привезли… Один поблиз другого й залишаться повік-віків. Всі йшли за їхніми гробами: молодь й старші люди, діти та батьки, хлопці й дівчата- усі проводжали засохлі, зів´ялі ледь розпустившись, й ще досі оповиті запахом любові квіти молодості. Майже всі. Тільки під ранок прощалась з ними вона. Заплакана та безсила, припала до землі рвучи довгі золотаві коси. Красі того волосся заздрили всі, а вона його нещадно нищила, ладна відрізати й спалити, щоб лиш перестало пекти її душу. Ті коси кохали… Та вона більш не могла чарувати ними. Ледь жива, вона ще все розуміла…. ЇЇ пік комок внизу живота – дитина зачата в невіданні… Не могла вибрати, кого кохає більше, не знає, хто породив життя в її лоні. Тепер це не важить нічого: вони обоє тут, в землі, поряд з нею чи-то вона з ними… Сходило сонце. Через поле до річки йшла Божа дитина. На її волоссі грало сонце. А в середині пекло. Від сьогодні Серафими не буде вдома. Піде своєю дорогою – вона вже давно не дитина. Та від сьогодні тільки Божа…