Єва. Розділ 3

Не люблю коли ранок починається з холодної підлоги. Або з діалогу. З будь-якого. Навіть, якщо це мій ліпший друг з холодним пивом і сушеними карасями. Але я знала, що це саме Костя тарабанить в двері. Бо всі нормальні люди дзвонять в дзвіночок, а не гупають кулаком, лякаючи моїх підстаркуватих сусідів. Не люблю я цей клятий лінолеум. Він липне до сонних п’ят, і залишає на собі сліди від розлитого вина. - Заходь ! – я пропустила Костика в квартиру. На сходах смерділо смаженою рибою і вчорашнім перегаром дядька Петра із квартири навпроти. Костянтин зайшов і згрібши мене в обійми прижав носом до мокрого плеча. - Дощ ? блять, Кость! Обережніше – волосся! – я вивільнилась з обіймів, як завжди невдоволено кривлячи носа. - Не бурчи. Ти вчора гуляла десь ? - Гуляла. – я витягла з пакету «АТБ» пляшку пива і, відкривши її об кут тумбочки, присмокталась до горличка. Я люблю пити пиво залпом, великими ковтками, щоб його холод судомив горло і сковував щелепи. - Ей, легше ! То ж не за один раз треба випити. – штовхнув мене друг. Він витягав з пакету пляшки, ставив їх на стіл, взяв тарілку, висипав туди рибу. Я стояла, обіпершись на підвіконня і просто за цим спостерігала. В мене самообслуговування. До того ж добряче штормило після вчорашніх гульок. - Може ти б хоч одяглась ? – хмикнув Костя, поглядаючи на мою коротку, вузьку майку і тонку смужку трусиків. - Що ти тут не бачив ? Не напрягай. – коли він починав корчити з себе високоморального, статного чоловіка, мені хотілось йому врубати між роги кулаком. Він знав мене повністю, в прямому й переносному сенсі. Так. Я з ним трахалась. Ще в школі. Мабуть, в кінці 11 класу, після дискотеки дивились фільм і вирішили, що треба спробувати, бо давно дружимо і якось хотілось. Дітки. Як зараз пам’ятаю ці всі його невмілі спроби мене завести. Плюнула і взяла справу в свої руки. Займались сексом у ванній кімнаті, стоячи. Було страшенно незручно і, врешті-решт, смішно. В цілому, в нас нічого не вийшло, і ми, сміючись, вирішили більше не пробувати. Зараз в нього була дружина. Вже два роки було сину, Олежці. Миле хлопченя, але якби він не був сином Костянтина, то я б так само бісилась, як і від інших вічно ниючих, сопливих, малих недоростків. Оксанка, благовірна Кості – миловидна, тихенька дівчина, яка пекла пиріжки і чекала свого Костика о 18:15 з роботи, недолюблювала ліпшу подругу чоловіка, але боялась перечити. Мабуть, занадто кохала його або просто не знала, що робити, щоб нас посварити. Та і не посварила б, якби навіть і захотіла. Ми з цим дурником дружимо ще з самого дитинства. З того часу, коли в мене почали рости груди, а він перестав гратись машинками. - Сама ночувала чи приволокла когось ? – Костя розібрав великого карася і тепер віддирав від нього шкуру. - Сама. Що – не бачиш, що нікого нема. - Не захворіла ? Блін, Єво, іди й одягнися! – люблю коли він так невдоволено піднімає брову. - А що – напружуєшся? - Була б ти на моєму місці – уже б трахала себе на підвіконні. - Якось дивно прозвучало, але мені зрозуміло. – я потопала в кімнату, щоб переодягтися. - Ти в курсі, хто дзвонив ? – прокричав друг з кухні - Хто ? - Левчик ! Я зайшла на кухню, застібаючи зелену бобку. Левчик. Знову оперлась на підвіконня, відкрила кватирку, закурила. Левчик. Досі це ім’я відгукувалось в глибині моєї поморщеної і всохлої душі якимось глухим щемом. За це хотілось собі добряче вломити. Лев Зелінський – моє перше кохання. Маніакальна прив’язаність, наркотична залежність, найбільша помилка юності. Ми познайомились в 11 класі, спочатку дружили, як і з Костиком, а згодом Єві стукнуло, що закохалась. Юнацький максималізм – кохання до могили. Сльози, соплі, таблетки, вени. Все було. Сам Левчик – недалекий, страшенно самозакоханий, середньостатистичний хлопчина, який ніколи не розумів ( та і не хотів ) високих матерій. А я писала вірші та мотала шмарклі на лікті від нерозділеного кохання. Він же – бухав, покурював травичку та потрахував засліплену коханням подругу. Ця левчикоманія не відпускала мене аж до 2 курсу. Але все одно – осад в серці залишився не з приємних. І всі асоціації від розмов про кохання, поцілунки та інші милості була однією – я, морально знищена, заплакана, зі вчорашнім макіяжем, спутаним волоссям і драними колготами, іду о 6-ій ранку додому, а клятий дощ мочить все – навіть, білизну. Паскудніше я від народження і до сьогоднішнього дня не виглядала. Не хочеться, навіть, згадувати про те, що сталось в нього вдома. Досі в шлунку від спогадів про це закипає ненависть, а горло здавлює образа. Хоча, я про це не згадувала вже дуже давно. З того часу пройшло вже вісім років. Я після того бачила Лева ще декілька разів, але мимохіть. Намагалась не пересікатись. На щастя, він виїхав в інше місто і не потрапляв мені на очі. Левчик. Я й не помітила, як викурила всю цигарку і вона припалила пальці. Костик щось говорив-говорив, а я його не чула. Левчик. - Єво! – гукнув друг - Так. Чую. – я поглянула на нього - То ти прийдеш ? - Куди ? - Знущаєшся ? – Костик аж карася в бік відклав. Мабуть, я прогавила щось важливе. – Може ти мене слухати будеш ? Де ти літаєш ? Питаю – прийдеш до нас, як Левчик приїде? Він казав, що хоче тебе побачити. - Ні - Чому ? - Не хочу! - Ти досі ображаєшся на нього чи що ? Єво, пройшло 8 років. - В мене немає часу – відрізала я. Це була безглузда розмова. - Єво, я тебе прошу. - Коли приїде ? - Мабуть, на мій день народження. - То до нього, ще як до Києва рачки. - Я тебе вирішив зараннє попередити. – посміхнувся Костик - Я все одно не прийду, можеш не старатись. - Прийдеш, куди ти дінешся – нахабно посміхнувся друг. Хотілось з усієї сили дати йому в носа. - Я сказала – не прийду! – голос сам по собі підвищився. - Добре-добре! Не прийдеш! – Костя примирливо підняв руки догори і встав з-за столу – Я піду, обіцяв з малим посидіти, поки Оксанка на дачу поїде. - Угу. Двері захлопнеш за собою. – гукнула йому в спину. Левчик. Якою ж я була дурною. Теж – знайшла собі принца. Тьфу. Я сердилась на себе, і це бісило мене ще більше. Перед очима пролітали картинки з минулого. З далекого минулого. Останній дзвінок. Ранок. Його сорочка. Я тоді вміла бути ніжною. Як цуценя заглядала йому в очі, чекаючи окрайця кохання. Але там нічого не було, крім самолюбства і якоїсь поблажливості (чи може жалості ? ). Мій дитячий розум малював картини спільного життя. Ні, не подружнього. Не шлюб. Я просто хотіла сидіти вдома, чекати його з роботи, втомленого й спітнілого. Хотіла вести його в душ, купати, як малу дитину, годувати, а потім класти в ліжко і обціловувати з ніг до голови – кожен сантиметр його ( тоді мені здавалось) ідеального тіла. Ладна була пробачати всі вибрики, образи, сварки, ляпаси, синці на шиї і по всьому тілу. Зради. О, так. Це було найважче. Я страшенно ревнувала його до всіх дівок. Але мовчала. Такий собі вірний песик, якого завжди можна повернути, коли захочеться, щоб хтось відсосав. А він гуляв, як йому хотілось. Навіть, Костик казав мені :«не жалійся, сама, дурепа, – дозволяєш йому об себе витирати ноги. То тепер або мовчи, або покинь.». Зараз жалію себе не як Єву, а як молоде дівча, якому з-за власної дурості добряче дісталося. Я мотнула головою – ненавиджу колупатись в пам’яті . Колись мені тато сказав «згадувати минуле, те саме, що знову перепилювати тирсу». Згодом я дізналась, що це сказав дядька Карнегі. Піду, мабуть, в душ. Мене це має заспокоїти .