Скільки сонця було дощового осіннього ранку, Перехрестя жовтневих алей божеволіли в суміші барв, Шаленіла блакить серед хмар понад скронями парку, І дівчина у світлім плащі так відчужено йшла через парк. Я не бачив очей, що дивились кудись поза простір, Ані суму кармінових вуст, ані сліз, ані болю в очах, Лише мокре волосся, блакить понад парком і осінь, Акварелі розмитих алей і промокле вітрило плаща. Паперовим човном силует пропливав у вітринах кав"ярень, Розчинявся в заплаканім шклі, виринав у холодних струмках, Під прозорим дашком напівсонної ще перукарні - Перестук випадкових краплин і відлуння дверного дзвінка. Я чомусь не спитав, за яким горизонтом імлистим, І пісками яких берегів ти насправді блукала тоді. Пам"ятаю лиш ранок суботній, і плащ і заплакане листя, Дощ у місті, твій шалик і кола в холодній воді. (с) Артьом В рамках міні-проекту: Вчимося у тих, в кого вже щось вийшло