Давно...

Давно уже відчалила зима, За вічності кордони та алеї, Буття вершити мушу я сама, Ідучи в сад, в якім цвітуть лілеї. Уже тепер зацвіли спориші, Світанки росу п’ють із кришталю, Росте серпанком у моїй душі, Образ печалі, що я так люблю. Відгомін щастя лине до небес, Відчалюють від берега печалі, Із серця надр веселкою воскрес Мій острів й зупинився в сизій далі. Жага пізнання, радості життя На цьому острові постали знов, У Лету канула сторінка забуття Її до краю випила любов.