Вірш

Якось дивно не бачити в тобі твоїх же баталій, Ти навмисне затримуєш в собі циклонні дощі. Твої стіни невічні зруйнуються скорим цунамі, Ти загинеш під ним, бо не хватить в легенях душі. Знов збиваєш радар, налаштований чітко на тебе І мігруєш між стрілками компасу до полюсів. Вперто тягнеш магнітом не те, що тобі справді треба. І живеш ніби камінь, в якого нема почуттів. Знов мовчиш? Ну мовчи, перелистуй у собі деталі. Перенизуй усі намистинки зі спогадів в сни. Я боялась тебе, а лякатись слід було печалі, Що з'явилась раптово, іще не зустрівши зими.