Вірш

Я бачила це все не раз, не два, Коли мої сімнадцять диких років Летіли між портрети-дзеркала, Вона робила тихі певні кроки. В очах її, що втратили вогні, Іскрився сміх, породжений думками. Бабуся помічала у мені Себе саму в роках, що за роками. "Умий своє усміхнене чоло. І з'їж, заради Бога, хоч сніданок. Кого там виглядаєш вже, кого, Сховавши стан в мереживах фіранок". Турбота там, де прірва у роки, Не знає меж, хоч й розуміння мало. І я, крізь юність і її біски, Спостерігала те, що дивувало. В своїй ході фаянсово крихкій Вона ішла на зустріч з дзеркалами. Стояла там, дивилась, ніби в ній Розквітло щось, датоване роками. І розчесавши сиві пасма кіс, Уста обвівши барвами помади, Вона сміялась тихо: "А колись Умилась - ось й усі краси поради. Обличчя хоч змінилось, не біда це, Достатньо чула в юності похвал. Не зморшки я ховаю макіяжем, Це просто особливий ритуал. Роки нам всім влаштовують пастки, І лиш одна різнить нас поведінка: Чоловіків не змінюють віки. Ми не такі. В нас інший титул - жінка".