Архон Розділ II

Вона йшла тихо. Руки були зв’язані так туго, що утворилися рани з якої сочилася її багряна кров. Мотузку тримав вершник на вороному коні. Позаду їхав ще однин на білому. Шлях пролягав через темну ущелину Тенебріс , щоб сонце не спалило бранку. Вершники тримали смолоскипи. Їхнє світло прорізало темряву ніби сталеве лезо ріже теплу плоть. - Скоріше перебирай ногами, паскудо! Нам ще йти два дня. – крикнув вершник, який вів Анабель. Він рвучко потягнув на себе мотузку, і вона впала. Її спина оголилась. На ній палахкотіло закляття фенікса. Птах від удару вампірки об землю забив крилами. Страшенний біль спричинений закляттям робило її покірною, палило всі емоції й думки про втечу. Очі були скляні ніби в мерця. Дитина ночі піднялась так само мовчки як і йшла. - Карде закрий ротяку! Ми йдемо дорогою хвостатих. Ти хочеш щоб вони тебе випотрошили як свиню? Ці слова належали Дарену. Він був ще тим головорізом, якому ані жалість, ні каяття не були відомі. Однак, він мав військову честь і рахувався із сильним ворогом. Його руки мали силу п’ятьох. Колись він був особистим охоронцем ельфіського короля, Фаріеля Кровавого. Але багато часу втекло відтоді через руки Хоура. - Байками про них будеш лякати дітей повії, яку я трахав в таверні. – зареготав Кард. Від сміху, затрсувся його великий живіт, що маже лягав на спину коня. – Я повірю, що вони існують, якщо побачу як вони їдять моє серця в мене на очах. – Знову роздався регіт. - Якщо ти не захлопнися, обіцяю, твоє бажання буде здійснена. Тут і без них водиться багато погані, порівняно з якими твій нічний жах, буде схожим на колискову. - Та гаразд, гаразд, мовчу – глузливо відповів Кард… Він замовк. Чи страх переборов його чи щось інше, але це змусило його мовчати. Йшли довго. Темрява не давала орієнтуватись в просторі. Навіть світло смолоскипів не допомагало. Підіймались вгору чи спускались далі в глиб, вони не знали. Ущелина звужувалася й просуватись ставало ще важче. Коні не хотіла далі йти, тому вершники пройшлося спішитись й тягти їх за вуздечку. Так вони проходили десь годину, ступаючи крок за кроком. Дорога дедалі сильніше витягувала із них сили. Один смолоскип вже згас, інший вже майже побляк. - Який холод! Промерз аж до кісток – хекаючи на руки промовив Кард. Дарен провів рукою по кам’яній стіні провалля. Його рука відчула лід який миттєво почав покривати стіну. - Вони тут – прошепотів вершник. – Гаси смолоскип. Кард встромив факел у землю і той потух. Зникло останнє світло. - Всім мовчати, ці тварі вийшли на полювання. Вони пересуваються групами з трьох – вершники закрили долонями роти коням, щоб ти не видали їх. Вони погладжували їх по шиях й цим заспокоювали їх. Кард намотав мотузку бранки на руки. Він прижав Анабель до себе. - Мовчи суко, інакше вб’ю. Запала тиша. Але вона тривала не довго. Почувся скрегіт по кам’яних стінах Тенебріса. Хвостаті пригали з однієї стіни ущелини на іншу наближаючись до подорожніх. Тварюки були сліпі. Пітьма забрали його у них. Зате їх слух тільки від цього загострився. Коні почали нервуватись, відчувши присутність істот. Шерхіт від пазур почувся зовсім близько. Холод посилився. Було чути, як вони проносяться над загоном. Однак рух одного змістився в напрямок людей. Дарен відчув крижаний подих хвостатого в себе над вухом. Тварюка загарчала, вдихнувши незнайомий запах. Слина хвостатого впала Дарену на шию. Але вершник не звернув увагу. Його права рука стискала руків’я ельфійського меча. Він був готовий будь якої миті увігнати лезо в череп хвостатого. Серце билося в шаленому темпі, а час тягнувся безжально довго. Повітря загусло від напруги й бриніло ніби струна скрипки. Хвостатий ще раз вдихнув повітря, й не відчувши інших запахів крім тих, що належали Тенебрісу, помчав далі. Дарен відпустив руків’я меча й здихнув з полегшенням. - Мо-мо-є с-серце ле-ледве не в-в-вистрибнуло з г-грудей. – тремтячим голосом пробелькотів Кард. Було чути, як цокотять його зуби. - Я-я д-дум-мав вони н-н-нас з-з-жеруть. А ц-ця курва н-навіть не здригнулась. Бісове закляття Фенікса. - Годі. Беремо найважливіше й вирушаємо. Коней залишимо тут, вони будуть нам тільки заважати своїм шумом. Та й ми майже дійшли. Дарен помітив маленьку цятку світла. То був вихід з Тенебріса... Кард взяв із собою бурдюк з вином, який носив завжди при собі, й дещо з їжі. Дарен тільки воду й в’язку хмизу для багаття. Зброю вони завжди тримали на поясах, ніколи не покидаючи її. Адже це перше правило безсмертної варти: «Твоя зброя – щит від ангела смерті. Кинеш її, і жнець прийде за тобою». Крім меча в нього був кинджал з когунської сталі, на руків’ї якого було викарбувано імені тих, кого він здолав у численних битвах. Маленька точка ставала все більшою з кожним кроком, наступним подихом й ударом серця. Загін йшов на неї ніби метелик летить на вогонь, згораючи в його язиках. Анабель вже вів Дарен. Кард йшов позаду ледве перебираючи ноги. Його бурдюк з вином спорожнів, а хміль заволодів його тілом і розумом. Забувши про страх він почав наспівувати собі під ніс. Його носило в різні боки. Йдучи, він зачепився за камінь й втримався – упав. Піднявшись він добряче вилаяв валун, але ця пригода не зіпсувала йому настрою і він далі почав наспівувати. Проте мабуть хміль не повністю здолав його, бо пісня утихла. Бліде світло падало на древні стіни Тенебрісу. Рік за раком вода тихо але з могутньою силою витесувала кам’яні брили природніх мурів, перетворюючи їх в похмурі дзеркала. Було схоже ніби рука велетня, а не природа створила це місце. Можливо це й робота цього гордого народу, але відтоді багато часу втекло, і ті хто пам’ятав, давно забуті й канули у попіл спогадів. Дарен кинув погляд на стіну праворуч. На майже дзеркальній та химерній поверхні відбилося його силует. Можна було побачити на щоці невеликий шрам. Тільки одна людина змогла завдати йому поранення. Не один раз вже ходив він через Тенебріс, який його зачаровував своєю небезпечністю. Це прірва завжди дихала смертю. Сили полишили Анабель, тому він ніс її на руках ніби малу дитину, пригорнувши до себе. Потаємна частина його серця, яка завжди залишалась людяної, з живими емоціями, відкрила грати своєї в’язниці. Воїн старанно прагнув її сховати в темному кутку своєї душі, але не вдалося. І він це відчував. Її пряме волосся звисало ніби гілля чорної верби, яка завжди хилиться до струмка пророків. І можна почути її стогін та плач. За легендою, то була дівчина, яка вкусила гріховний плід заборонного кохання… Закохалася в свого брата напіввампіра напівельфа – аланійця. За це їх покарали боги.. І перетворили її на чорну вербу, а його на струмок… І не можуть вони воз’єднатися, і тільки кінець буття подарує їм прощення. Закляття фенікса слабшало. Мабуть через те, що вони віддалялися від його творця. В її тіло знову закрадалося життя, а вуста набиралися приємного червоного кольору. Шкіра Анабель стала менш блідою. Вона приходила з кожною хвилиною до тями. І ось нарешті, вона розплющила свої очі. Її погляд був прикуто до нього. Дивилась на нього і мовчала. Він помітив, що вона прокинулась. - Закляття майже розвіялось, твої сили повертаються. Але не раджу їх застосовувати їх в дію. Це кінчиться для тебе тільки смертю. Тому будь гарною дівчинкою. На вустах Анабель з’явилась непомітна посмішка. - Де ми? – тихо промовила вона. - У стінах Тенебріса. – промовив Дарен, дивлячись вперед. Він напружував зір, щоб не загубити цятку світла, яка довго служила їм орієнтиром. Але вони зникла. Настала ніч за Тенебрисом. - Я можу й сама йти, опусти на землю. - Ти слабка, і будеш тільки нас сповільнювати, тому мовчи, а ліпше спи. Анабель відкрила вуста, щоб щось сказати, але промовчала. Вона знала, що дійсно слабка. Дівчина закрила очі і сон прийняв її в свої обійми... Вона прокинулася відчувши тепло. Вампірша лежала біля вогнища і була вкрита шкурою ведмедя. Закляття повністю втратило свою міць. Біль з тіла пропав і сили повернулись до неї. Поруч спиною до неї сидів Дарен і докладав в багаття хмиз. Мерехтливе світло від вогнища грало на його могутній постаті, закручуючись в химерний танок. Було чути як хропить Кард. - Скоро вирушаємо. - промовив він до неї. Анабель оперлася на лікті і дивилась на вогонь. Вона помітила що дув бриз. - Ми що біля якоїсь водойми? - Так, ми на березі озера Фарітос, чекаємо переправи на інший бере…. Раптом в повітрі відкрився портал. Вхід з іншого світу світився зеленим кольором. З нього почулися чиїсь голоси, які з кожною секундою наближались. Через мить звідти з’явилися двоє хлопців, які впали на землю піднявши хмару пилу. Дарен був ошелешений. Він не очікував такого повороту подій. На обличчі Анабель викарбувався подив і цікавість в очікуванні подальших подій. Нарешті пил зник. Дарен вскочив на ноги і побіг в сторону хлопців. Опинившись біля них, він зрозумів, що чужинці без свідомості. Нічого не змігши придумати, він просто наказав Карду зв’язати їм руки і почекати коли вони прийдуть до тями. Кард міцно їх зв’язав і потяг до берегового табору. Чекати довго не довелося. Скоро один із хлопців опритомнів. «Брате здається ми влипли» - промовив Авель піднявши голову. Перед його носом був меч Дарена. Хлопець відповіді не почув. Його брат був непритомний. - Дай мені причину тебе не вбивати – сказав Дарен - Стривай, не вбивай мене . Я не знаю чому ми тут з’явилися. – в голосі хлопця відчувався страх. Я тільки пам’ятаю як ми з братом впали із скелі і все. Думав нам кінець, але прийшов до тями вже тут. Я кажу правду, мені нічого більше тобі сказати. - Можеш ще трохи пожити – Дарен всміхнувся – Може твій брат буде більш багатомовним. Воїн нахилився до хлопця. Ім’я його було Каїн. Взявши того за волосся, він підняв його голову і дав ляпаса, щоб той прийшов до тями. Це дало результат. Хлопець застогнав відчувши біль і повільно відкрив очі. Першим він побачив обличчя Дарена. - Нарешті прокинувся, виродку – з огидою в голосі промовив Дарен. Викладуй, що знаєш, інакше ваше життя згасне як ранішня зоря Сарітель. Хлопець не розумів, де він і, що відбувається. Повернувши голову праворуч, побачив брата із який сидів навколішки із зв’язаними руками. - Дивись на мене, виродку - воїн вдарив хлопця по обличчю, розсікши йому губу. Той сплюнув кров і промовив. - Я Каїн, то мій брат Авель. Ми відпочивали в горах, і досліджували печеру, яку там випадково знайшли. Коли зайшли в середу для обшуку, наткнулися на ведмедя. Тікаючи від нього ми загнали в себе на край скелі, під якою було озеро. Ми хотіли жити, тому пригнули. Останнє, що пам’ятаю, те як ми не долетівши до поверхні води опинились в темряві. - Що за нісенітницю ти говориш? – Дарен почав лютувати, розуміючи що йому брешуть. Кард проснувся з відчуття спраги. Хміль досі тримав його міцно за плечі. Шукаючи чогось попити, він пішов до багаття біля якого знаходились їхні припаси. Він не звертав уваги, на те як Дарен допитував якихось хлопців. Опинившись біля полум’я, Кард побачив, як Анабаль трясло в гарчці. Її вуста щось шепотіли. Нагнувшись до неї, він зміг розчути єдине слово: «Крові». Агов Дарене? – промовив Кард – Нашій крихітці хочеться крові. Воїн повернув голову до Карда а потім на хлопців. - Вона її отримає – промовив Дарен – Ви не переконали мене. До того ж в мої плани не входили ані ви, ані полонені. Карде, кінчай з ними. - Нарешті якась розвага – зареготав Кард. Через крик піднявся шум. Хлопці кричали наперекір один одному, намагаючись щось пояснити. Кард направив свій клинок на Авеля. Погляд головоріза пронизав його наскрізь. - Ти помреш першим покидьку. – Кард замахнувся за плеча. - Тільки зачіпи його, суко! – закричав Каїн. – Якщо з ним щось станеться, я вирву твої очі і згодую їх собакам! – кричав брат Однак Кард від цих слів ще більше почав реготати. Авель закрив очі, розуміючи, що це кінець. Але... Він почув крик брата і його серце завмерло від жаху, який утворив бездонну прірву в його душі. В голові Авель малював найгіршу картину. Хлопець різко відкрив очі і повернувся до Каїна. Братову обличчя було в крові. Кров належала Кардові. З горлянка головорізала струйками била кров . Тварюка майже відірвала йому голову. Хвостаті знайшли їх. Один з них кинувся на Анабель. В очах вампірки відзеркалелось , як Томас взявся звідкілясь із гори й проткнув череп тварюки тим самим прижавши його до землі. Чарівник швидким рухом витяг кинджал з пояса й кинув його в сторону Дарена. Той миттю зловив зброю й застромив в груди хвостатого, якого тримав лівою рукою, не даючи істоті вп’ятись йому в горло. - Іди в пекло – просичав Дарен, пхнувши хвостатого у вогонь. Від цього в повітря піднялися сотні іскор, які швидко згасали, як людські життя в світі Архона. Тіло тварюки поглинуло полум’я, перетворюючи в прах. Все швидко скінчилось як і почалося. - Довго ти! Де тебе носило? – Дарен витирав меч від чорної крові тварини. - Це були розвідники – додав Томас. Дарен не почув його, він поглядом шукав чужинців. – Де вони ділись? Воїн попрямував до понівеченого тіл Карда. Він нахилився і закрив другу очі. - Фардо ас карвель, друже – прошепотів Дарен. - Їх забрали хвостаті. Страшна участь чикає на тих, кого Тенебріс забирає в свої володіння – як завжди спокійно промовив Томас. Дарен піднявся і попрямував до вогнища біля якого в спразі трусило Анабель. - Нам скоріш треба вирушати, якщо ми хочемо щоб вона вижила – промовив Дарен. - В мене є небагато крові – додав чаклун. Томас кинув Дарен невелику флягу із кровю. Набравши в рота крові, він припав до губ вампірки, втамовуючи її спрагу. - Коли прибуде човняр? – запитав Томас? - Через добу – відповів Дарен. - Так довго ми не можемо чикати. За цей час вона помре. – відповів чаклун. - Іншого шляху як через озер в нас немає. Доведеться чекати – відповів воїн. - Ні не доведеться – відповів Томас. Чаклун приклав пальці до уст і свиснув. Дарен із запитанням дивися на чаклуна. І раптом почулося каркання. Через мить в повітрі з’явився велетенський ворон. Сідаючи він загасив багаття і Томасу довелося знову запалити вогонь. Коли в безмежній темряві з’явилось світло, Дарен зміг детальніше розгледіти ворона. Це був механізм, який працював від енергії сарда – кристалічне утворення, яке залягаю в ґрунті і мало гарні властивості як паливо. Ворон мав штучну душу, що надавало йому змогу функціонувати і без наїзника. Його металеве пір’я було пофарбоване в чорний колір, як справжнього ворона. А очі, являли собою складний механізм із лінз. Керував ним містер Джекіл, Дарен дізнався це віт Томаса. На спині у ворона були місця для перевезення вантажу, а також людей. Джекіл був невисокого зросту, але коренастий. Сивина мов злодійка закралася в його руде волосся. За спиною в нього був наплічник. - Даякую за домогу, містере Джекіле – подякував Томас. - Завжди радий допомогти Томасе – привітно відповів володар ворона. - У вас досі при собі матеріал ночі? – запитав Томас? - Так, але навіщо він тобі? – здивовано дивився на нього Джекіл - Нам треба перевести вампірку – промовив чаклун. Джекіл кунув погляд на Анабель. В очах у наїзника загорілись вогники люті. Томас знав відразу Джекіла до вампірів, однак знав, що він допоможе. - Знайте я роблю тільки це, бо ти мені як син – промовив Джекіл. Зіскочивши із ворона, наїзник дістав із свого наплічника тканину. Незважаючи на свою назву, вона мала жовтий колір. За інше вона дістала таку назва. Її здатність полягала в не пропусканні будь-якого світла. Закутавши Анабель в такнину мов маленьку дитину подав її Дарену. - Тепер прийдеться митись – промовив Джекіл. Дарен нічого не відповів. Коли Джекіл і воїн з Анабель були на спині у ворона Томас промовив. - Вирушайте без мене. Мені треба дещо довідатись. Пізніше я приєднаюсь до вас. - Ти впевнений, Томасе? – промовив Джекіл. - Я маю розвідати про тих двох. - Ти про що? - Дарен потім вам все пояснить. А зараз вирушайте, ми й так багато втратили часу – промовив Томас. - Хай бережуть тебе древні боги, синку – промовив наїзник. Ворон розкрив свої могутні крила, швидко піднявся у повітря, здійнявши хмару пилу. Томас дивився їм у слід. Вороне деталі віддалявся, летівши через озеро до виходу з Тенебрісу. Коли вони зникнули, чаклун попрямував до тіла Карда. Здійнявши руку над трупом, Томас промовив: «Фінаро лас мано ігніс». Тіло миттю спалахнуло вогнем. Чаклун дістав свій кинджал і розрізав собі долоню. Вмочивши у кров вказівний палець, почав наносити на чоло знаки вітру. Коли закінчив це робити, він сів на землю і став чекати. Дія знаків була миттєвою. Томас вибухнув яскравим світлом, перетворившись у повітряний ефір, який полинув в безодню Тенебріса.