Останный друг.
Він прийшов нізвідки, здавалося просто виник з повітря, отака собі маленька пухнаста хмаринка заблукала і прибилася до мого підвіконня. Довга біла шерсть і зелені із салатовим відблиском очі. Цей кіт був як якесь містичне марево, а коли на нього падали промені сонця то здавалося, що він прозорий. Як зараз пам’ятаю то перше невгамовне закличне «мяв», що так ввірвалося в моє життя.
Була тоді погожа літня днина, світило вранішнє ще ніжне сонце, вікно моєї квартири було навстіж відчинене для привітного вітерця, що радісно гасав подвір’ям. Я щойно встав і сидів за столом читаючи «Газету по-українськи», мене зацікавила зворушлива стаття про сім’ю що жила і виховувалась без матері яка померла від раку, заголовок говорив словами жінки: «Знайшли опухоль на груді. Сказали що рак.». Саме тоді з подихом вітру і прилетіло оте «мррр-мявв» таке настирне і наказове, щось наче «Ну ж бо глянь сюди». Зацікавлений цим я глянув на вікно. Там сидів білий наче невагомий кіт із зеленющими очима і уважно дивився на мене подриґуючи своїм хвостом. Я підійшов до вікна і схилився на підвіконник:
- Привіт – я легенько погладив прибульця – ти звідкіля прийшов?
Кіт знову м’якнув і поглянув кудись у даль, а тоді повагом зайшов до моєї кімнати і влігся на кріслі що стояло біля вікна:
- Овва! – отетерів я – по-моєму я вас не запрошував – жартівливо помахав йому пальцем. Кіт уважно простежив мій жест і завуркотів обгорнувшись своїм довгим хвостом. І я ганебно програв. Тож був змушений піти на кухню щоб нарізати моєму новому гостю ковбаси і налити в кришечку молока.
Коли я вернувся в кімнату і поставив це все біля ліжка, то новоприбулий розтягнувся на кріслі і зацікавлено розглядав мого антикварного годинника з важким маятником що цокав висячи на стіні. Я усміхнувся:
- Пригощайтесь – сказав я і всівся за стіл та почав читати статтю з заголовком «У сусідів увігнувся в середину пластиковий балкон» проте мене майже зразу відірвав від читання гучний мявкіт, я глянув на кота, той запитально дивився на мене:
- Мій дорогенький – серйозно мовив я, щось мені підказувало що він мене чудово розуміє – у мене нема звички отруювати котів, тож прошу пригощайтеся.
По тих словах мій гість взявся за ковбасу, а я почав далі читати. Коли я закінчив в кімнаті кота вже не було, якби не крихти ковбаси і краплі молока розбризкані по землі, то мені б здалося що кіт приснився мені. Я поприбивавши все вийшов прогулятися трохи містом. Через пів години я пройшов в парк і сів собі на лавочку і підставив лице промінню.
- Гай, гай, кого я бачу – прозвучало біля мого вуха – та це ж сам Олексій, якого я не бачив ще з тих пір як ми вчились разом!
Я відкрив очі і глянув на чоловіка що стояв поряд. Дійсно давно то було. Ми з Віталієм вчились разом технікумі, по закінченню, я став працювати інженером на заводі а він подався в Європу шукати краще життя. Ми розговорилися, багато цікавого розказав він мені. А що мав сказати йому я? Я рано вставав йшов на роботу, приходив, спав і знову на роботу, вихідні які я проводив в прогулянках як от сьогодні і знову робота. Ще не одружувався. А мій друг уже двічі пробував і обидва рази невдалі. Чомусь на думку спав мій вранішній гість:
- Знаєш зі мною дивина така зранку трапилась, до моєї квартири прийшов кіт, без запрошення зайшов, я його нагодував і він так само пішов – я описав кота, його рухи. Мій друг засміявся:
- О, коти вони такі, думають тільки за себе, але знаєш деякі тварини коли їхній господар в небезпеці можуть кликати на допомогу. Ти нічого не помітив дивного?
Я задумався:
- Та ні він поводився як простий кіт.
- Ну ти б зразу це помітив!
Ми довго сиділи в і розмовляли, потім мій друг пішов, а я залишився сам у своїх думках.
Вже почало темніти коли я пішов до своєї квартири де жив сам. Мене зустріла тишина і темнота квартири, я ввімкнув світло але воно тільки розігнало самоту і липку темряву по кутках. Що ж це було те що завжди зустрічало мене в моїй квартирі коли я повертався з роботи чи з прогулянки. Я відчув себе самотнім. Зараз мені б згодився мій вранішній гість, було б хоч з ким погомоніти, байдуже що він би мовчав, я б зміг виговоритися.
Вранці я встав як завжди, заварив собі кави і відкрив газету, запах напою розлився по квартирі. Сонце весело світило по кімнаті, відбивалося на стінах і підлозі. Маленька тінь блиснула в вікні. Я опустив газету. На підвіконнику сидів той самий кіт. Він уважно дивився на мене. Коли кіт помітив що я дивлюся на нього він м’якнув хоча я нічого не почув бо пластикове вікно було зачинене. Він ще раз м’якнув і дряпнув лапкою скло. Я підвівся і впустив свого гостя в кімнату. Той ввійшовши завуркотів і став лащитися до моїх ніг. Мені довелось діставати ковбасу і молоко. Цього разу кіт уже не вивчав їжу а почав повільно їсти. Поки мій гість пригощався сніданком я помився і одівся. Коли дзенькнули ключі кіт прибіг в коридор і потягнувся, я відчинив двері і вийшов в коридор кіт вибіг за мною слідом. Я зачинив квартиру і в вийшов у двір. Кіт біг поряд.
- Ти збираєшся іти зі мною на роботу? – спитав я. Кіт здивовано глянув на мене і знову побіг далі. Коли ми вийшли до парку кіт спинився, він глянув на мене і махнув хвостом, наче прощався а потім шмигнув в провулок і зник з очей. Я покрокував на роботу, де я сидів і розробляв різні креслення, які йшли на виробництво різних поливальних, зрошувальних систем. Кіт не йшов мені з голови. Звідкіля він взявся?Чому прийшов саме до мене?Це було так дивно. Я зловив себе на думці що хочу щоб він прийшов знову.
І кіт прийшов, він почав приходити тепер інколи навіть ввечері. Завжди сидів на кріслі спостерігав за мною, їв і знову йшов геть. Ранками він проводжав мене на роботу до того провулочка і зникав між домами. Я помітив що разом з котом в моє життя прийшла різноманітність, а я сам його чекав. Кожного ранку я виглядав у віконце чи не йде бува мій новий друг. Мені було цікаво звідкіля цей кіт приходить і куди йде. Тож одного разу замість звичної дороги якою я завжди ходжу гуляти я пішов до того місця де кіт завжди прощався зі мною. От і сьогодні він мявкнув і побіг привичним йому шляхом. Я рушив слідом. Кіт довго біг вуличками то принюхувався, то пришвидшував біг. Я слухняно ступав тим самим шляхом що й кіт. Через хвилин п'ятнадцять ми прийшли до невеличкого одноповерхового домика з малюсінькими віконечками. Кіт переліз через огорожу і зник на подвір’ї. Я усміхнувся коли уявив що слідом за котом дряпаюсь по старих дошках. Я підійшов до хисткої калитки і відчинив її. До дверей будиночка вела акуратна малесенька доріжка викладена камінчиками. Я підійшов до дверей і постукав. Кіт підбіг і мявкаючи почав тертись до дверей. Я почув важкі шаркаючи кроки і двері відчинилися. На порозі стояв старий згорблений дідок. В нього було зморщене схоже на сухофрукт лице, з вицвілими безколірними водянистими очами, які уважно вивчали мене. Кіт голосно м’якнув і зник в хаті. Старий уважно дивився на мене, він старався допатрати хто я такий і чого прийшов. Зрештою він зашамкав своїм беззубим ротом:
- Чим я можу вам допомогти? – він легенько усміхнувся.
- О! Ви не повірите, така дивна історія – ніяково почав я – це ваш кіт?
- Хто Рудольф – дідок вказав кудись углиб кімнати – так мій, а що власне сталося, цей старий нечема щось вам зробив? – я помітив що в голосі старого не вчувалося ніякої злості. Напевне він точно знав що заподіяти яке не будь зло не в характері цього кота.
- О ні, що ви – жваво заперечив я – Рудольф просто почав приходити до моєї квартири, провадив мене на роботу а потім весь час кудись йшов, от мені стало цікаво куди він стільки ходить, отож я пішов за ним і він привів мене сюди. Дідок усміхнувся:
- От шибеник малий а я все думаю де ж це він стільки пропадає – тут зразу ж похопився – що ж це ми тут стоїмо, коли ви вже прийшли то заходьте. Будьте як дома!
В будиночку було мало місця, проте дуже затишно. Старі різьблені меблі обрамляли кімнату а по центру стояв масивний чорний стіл на якому красувалася маленька ваза з нарцисами. Я визувся і присів у велике м’яке крісло з оранжевої тканини. Збоку на журнальному столику лежали старі газети, серед них я помітив і свою улюблену «Газету по-українськи», на одній із них я побачив старий заголовок: «Влада виграє вибори за рахунок мажоритарних округів». Дідок сів навпроти:
- Кажете цей малий паскудник ходив до вас обідати!? – він і далі усміхався. Я зрозумів що не знаю як звертатися до цього чоловіка і ніяково сказав:
- Мене звати Олексій Марчук – я простягнув йому руку. Дідок нахилився в перед і потиснув її:
- Радий знайомству тезко, я Олексій Радченко, власник оцього от котиська який не відмовився поласувати вашою ковбасою і молоком.
Я здивовано глянув на Олексія:
- Ні, ні – зареготав дід – я не володію ніякими магічними здібностями – він розвів руки в сторони – просто це найулюбленіша страва Рудольфа. Кіт вискочив на крісло і влігся старому на колінах.
- Знаєте він у вас розумний кіт.
- Так є в нього таке – Олексій погладив Рудольфа і той почав вуркотіти – він один в мене – дідок невесело всміхнувся – старість знаєте, та не важливо.
Я вирішив що з першого ж разу розпитувати про особисте в цього старого буде не гарно, тож просто кивнув.
- Ми ще не знайомі – сказав старий – ну окрім того що обмінялися простими правилами ввічливості, отож оскільки ми знаємо як нас звати може розкажемо чим ми займаємось що робимо, ану ж бо якісь спільні інтереси знайдемо. Думаю ви як мій гість і почнете.
Я зніяковів, мені стрільнула божевільна думка про перше знайомство з батьками дівчини, старий заохочуючи усміхнувся:
- Що я можу сказати – почав я – мені двадцять дев’ять років, я працюю інженером на заводі. Живу сам. Навчався в Львівському Політехнічному інституті. Ото певне і все – я ніяково усміхнувся. Олексій відповів усмішкою:
- Ну ви ще молоді, у вас ще все по переду, а я от своє прожив, я столяр десять років відпрацював на різних меблевих фабриках. Чотири роки працював на складах фтор сировини, служив звичайно воював у другій світовій війні. Двічі був поранений, після другого разу комісований і одружився з медсестрою яка за мною доглядала – Олексій лукаво усміхнувся – у мене родилась донька, я поселився тут і почав самостійно виробляти меблі, які вдало продавав, усі меблі що ви тут бачите це моє власне виробництво. Та я постарів закази падали а потім взагалі пропали, моя дружина захворіла і полишила цей світ, а донька…- він замовк, а тоді повів далі – знаєте вони такі ці молоді люди, завжди думають що кращі, але це не так, що ж хай і так, зараз я живу сам, забутий усіма – він закінчив глянув на мене і усміхнувся. Я дивився на цю стару людину і мовчав. Скільки він пройшов в житті, багато бачив і прожив, мені схотілося спитатися що сталося з донькою та мені не хватило сміливості при першому знайомстві питати про таке, до того ж було ясно що Олексій не бажає говорити про це. Старий підвівся:
- Бажаєте може чаю чи кави – спитав.
- О дякую, кави будь ласка.
- Маю площину вина чи не згодилися б ви розділити паро склянок з старим дідом?
Я любив вино, особливо червоне сухе:
- Так звичайно, чому б і ні!З радість підтримаю вашу компанію.
Старий зачовгав до кухні а я розглянув кімнату. Тут стільки всього було. На стінах красувалися чорно-білі фото, я устав і підійшов ближче. На фото був молодий чоловік з яскравою усмішкою, життєрадісний. Ось він в воєнній формі, ось з молодою жінкою і красивою дівчинкою, нижче було багато фото дівчинки, так багато що здавалося дивишся маленький фільм про те як вона дорослішає. На іншій стіні висіло сім медалей воєнні і за досягнення в роботі. На комоді зверху на «Газеті по-українськи» де красувався напис «Кортеж Януковича збив п’ять корів» стояв портрет молодої жінки з великими очами.
- Моя донька – почув я голос позаду – красива, чи не так?
- Так – згодився я. Олексій поклав на стіл піднос з кавою, стаканчиками, цукерничкою і пляшкою вина, жестом запросив сідати а сам знову побрів на кухню. Я сів за стіл. Через дві хвилини вернувся Олексій він ніс дві тарілочки з тортом.
- Трошки солодкого – він поставив переді мною тортик – пригощайтесь.
Час біг швидко, ми говорили про різні речі. Олексій розказував мені про те як він учився різьбити і мене це зацікавило, він багато оповів мені про це. Коли він закінчив чергову свою оповідь уже добряче потемніло. Тож я подякувавши за гостинність попрощався і вийшов. Олексій спитав мене чи я зайду ще, я відповів що обов’язково.
З появою Олексія в моєму житті багато змінилося. Я наче знову одержав батька який помер багато років тому. На мою думку він відчував щось схоже до мене, адже він ніколи не мав сина, якому зміг би передати свої знання. На диво цікавим для мене видалось столярство. Спочатку я приходив тільки по неділях, але згодом почав ходити і після роботи вечором. Ми часто говорили про його вміння обробляти деревину. Олексій побачив як я цікавлюся тонкощами цієї роботи, тому мало по малу він почав мені показувати як це робити. Він провів мене в свій підвал де була розміщена велика майстерня з запилюженими станками і інструментами.
- Колись тут було моє життя! – казав він.
Столярство тісно зв’язане з кресленням тому я зразу ж втягнувся туди і вже за пів року сам брався за інструменти, так у двох ми і створили перший після стількох років стіл.
- Так багато років зійшло – задумано сказав Олексій, Рудольф завжди був з нами, складалося враження що він і старий нероздільне ціле, я ще ніколи не бачив щоб кіт так розумів все що Олексій говорив. Він як і завжди заходив до мене в квартиру, радо пригощався ковбасою. Тепер він затримувався довше лежав на кріслі і розглядав як я читаю «Газету по-українськи».
Сьогодні я знову зайшов до Олексія. Коли я постукав у двері мені ніхто не відповів, я стривожився він завжди відкривав з першого разу. Я знову погрюкав, відповіла тиша. Моє серце обняли льодяні долоні страху. Я повернув ручку і двері відчинилися тож не чекаючи я вбіг в дім. Олексій сидів на кріслі і тримав перед собою портрет доньки, побачивши мене він тихо прошепотів:
- Вибач друже, я не чув як ти стукав – очі старого змокріли і він відвернувся. Я боявся ставити це питання, але був змушений, треба було знати суть проблеми щоб допомогти розібратися в ній.
- Щось сталося? Щось з дочкою? – я присів поряд.
- О ні Олексію, з нею все гаразд – старий глянув на мне – у неї сьогодні день народження.
Я глянув на портрет, вагався чи задати це питання, зрештою рано чи пізно потрібно спитати, краще зараз щоб потім не було запізно і я наважився.
- Що сталося з вашою дочкою? Чому ви не спілкуєтесь?
Старий якось дивно усміхнувся він відклав на бік портрет і тихо почав:
- Вона була чудовою дитиною, завжди веселою і впевненою дівчинкою, не відступала перед труднощами. Роки йшли і між нами з’являлися конфлікти, ну ти ж знаєш як це буває між батьками – він м’яко змахнув рукою – от він і почав рости, не спорю я проста людина і багато речей у світі для мене недосяжно. Моя донька плекала глибокий потяг до старих речей. Тому коли вона стала доросла то виявила бажання стати археологом, я ще був молодий!ну археологія хіба це справа якою можна заробляти на хліб? – він запитально глянув на мене.
- Я інженер – усміхнувся я – не знаю чи археологія це щось достатньо прибуткове.
- Я їй теж так сказав але вона занадто вперта, вся в мене, моя дружина була м’яка і чуйна, геть не схожа на нас з нею. Тож вона ногами і руками вперлася і не хотіла нічого чути, перед тим як померти моя дружина Люда допомогла їй поступити на археологічний факультет. Потім їй стало гірше почалися клініки, операції, на піку всього цього відносини з моєю донькою все холоднішали. А потім Люда пішла у той світ. А донька почала щораз менше приїжджати, а тоді коли відвідувала мене ми сварились, одного такого разу я не стримався і назвав її хробаком. О горе мені! – сльоза збігла зморщеною щокою і впала на підлогу – я був дурним, я бачив тільки себе в своїй справі. Вона хвилю мовчала а тоді випалила, що я сліпий і не хочу бачити тої краси яку бачить вона, що я той хто справді схожий на хробака який точить дерева і дальше дерева не полізе. Олексію зрозумій я зробив дурницю! Я себе картаю за це але того не вернеш! Злість закрила мені очі і я дав їй ляпаса, я вдарив її. Вдарив свою дитину – одна за одною сльози падали в низ – вона різко попрощалася і вийшла геть, з тих пір вона більше не приїжджала. Потім переїхала до Києва. Так і не одружилася. Проте їздить по світу, про неї навіть писали в «Газеті по-українськи». Я лишився абсолютно сам, так і доживав тут віку і готувався зустріти свою Люду. А потім кіт привів мені тебе – старий на хвилю замовчав і витер очі – знаєш цей кіт це така частинка мене не віддільна що мені на хвилю здається ніби то моя тінь. Я його помітив ще маленьким, його на ринку продавав старий дідок, сивий, сивий як молоко білий, з довгою сивою бородою і такими голубими очима, що здавалося там блистить частиночка неба. В його руках був Рудольф малий як головка кульбаби такий невагомий як хмарка з зеленющими очами. Я зразу ж його купив і дідок усміхнувшись мені пішов, пам’ятаю як бабуся що поряд продавала молоко сказала «Дивно», я спитав, що саме, а вона відповіла, що той дідок тут вперше, і прийшов він якраз за хвилю перед тим як тут проходив я. Це мене здивувало і я на другий день прийшов, але та ж сама бабуся сказала мені, що дідок не приходив, протягом місяця я ходив на ринок та дідок так і не з’явився більше ніколи. Така от дивна історія появи в моєму житті цього кота.
- Так дуже цікава – усміхнувся я – а знаєте що…почекайте тут я зараз – і я побіг на кухню. Там в шафці стояла пляшка вина, я її витягнув, дістав з холодильника торт, що я його вчора приніс(старий полюбляв солодке), нарізав кусочки і виклав на тарілку. А тоді побіг до кімнати і поклав це все перед Олексієм.
- Що це? – здивовано спитав він.
- У вашої доньки сьогодні день народження, хіба ні? Тож як би не було, а треба це відзначити – я розкоркував вино і налив у стакани які Олексій дістав з шафки. Ми сиділи довго і говорили про все як і завжди, мало по малу я помітив як сум покидав старече тіло, а коли я вже йшов Олексій усміхнувся вперше за весь вечір:
- Ви хороша людина, наче мій син – очі в Олексія зблиснули слізьми – дякую тобі за все.
День змінював день. Рудольф так як і завжди відвідував мене в моїй квартирі, я ж в свою чергу заходив до Олексія. Моя наука в столярстві успішно просувалася. В підвалі уже красувалися комод, столик, крісла і стіл який ми зробили коли я вперше взявся за інструменти. Бачачи наші успіхи я і запропонував йому спробувати продати наші витвори, на що Олексій відповів що він уже старий, щоб ходити на ринок і там стояти пропонуючи свої послуги, чи розклеювати оголошення. Та в мене була інша ідея і я презентував її своєму другові. Ви знаєте наскільки змінився час, людство винайшло таке чудо як інтернет де можна виставляти свої оголошення. А приніс Олексію свій ноутбук і довго його вчив користуватися, спочатку все йшло просто жахливо по тій простій причині, що він лякався навіть звуків які видавала розкривна коробочка, мало по малу він відкривав для себе той світ який був не відомий для нього і вже через пів року він чудово орієнтувався в просторах «павутини». Часто я помічав його за переглядами інформації про археологію, тож я запропонував йому знайти, чи просто пошукати сторінку його дочки в соцмережах і навіть зареєструвати його. Наші пошуки увінчались успіхом аж на «однокласниках». Я витягнув згоду з Олексія і зареєстрував його в цій же мережі, ми відправили запит про дружбу його донці і вона відповіла.
Олексій довго не міг наважитись написати донці. Проте вона відізвалась першою, спочатку вона дивувалась звідки її батько дізнався про інтернет як навчився користуватися ним. Тут то я і виплив, тому довелось знайомити і мене. Спочатку їхні діалоги були сухими і офіційними. Та згодом стіна почала танути і вони перейшли на відео зв'язок через скайп. Два чи три рази з нею розмовляв і я та в більшості випадків я залишав їх на одинці. Я був щасливий що вони знову разом і хоч Леся і не спішилась приїжджати відносини їхні були набагато тепліші.
В нас почалися перші продажі, люди з радість відгукувались на наші оголошення і були дуже вражені стильністю наших виробів. Багато чого нового в столярстві ми в двох дізнавалися в інтернеті і використовували в роботі. Мій друг який зголосився стати нашим менеджером чи чимось схожим на то метався по місту з фотографіями наших робіт і збирав замовлення. Наші заробітки росли я часто розривався між роботою і приватною справою. Потім її покинув і повністю віддався меблям.
Часто за замовленнями виходив і я бо мій друг не справлявся з тою кількість замовлень. По Львові поширювалась інформація про наші роботи тож нам ну було коли скучати. Олексій радів як дитина. Часто густо ми з ним святкували наші продажі він завжди мені докоряв. Що до сих пір я сам як палець і ще не підшукав собі супутниці в житті.
- Хлопче – корчив він мудре обличчя – ти хочеш залишитися сам як я на старості літ і вмерти від спраги бо тобі ніхто навіть води не подасть. Поглянь скільки молодих жінок у тому світі! Багато з наших клієнток стріляють очима в твою сторону, бо ти таки завидний хлопака, красивий, ну не кінозірка але щось дещо на писку тої привабливості маєш. Давай трохи рухайся.
- Ви ж знаєте. Що я не хочу поспішити з цим – я й справді не хотів – вам може видатись що я занадто перебірливий.
- Та вже ж не корову на базарі купляєш – вищирився старий – відчув як в середині щось йокнуло і дієш.
Ну не йокалося воно мені, як же ш то пояснити старому?
- Всі вони бачите, чують біля мене гроші, нам справно йде наша робота, ми маємо дохід от вони і крутяться як коні біля водопою щоб чим більше вихватити.
- Їй Богу ти інколи мене дивуєш – старий похитав головою – тобі потрібна друга половина і чим скоріше бо коли ти то зрозумієш буде пізно!
Та я тільки відмахувався, почував себе не готовим до сімейного життя, знав що ще не достатньо відповідальний для того, а може просто боявся, мені подобалося то як я жив тепер. До того ж я мав друга і моя самотність потроху ховалася на другий план. Я так і сказав Олексію, а він розреготався:
- Що ж ти будеш робити коли я ласти склею. На той час ти вже постарієш і все на що ти спроможешся то завести прибиральницю як буде підмітати порох що сипатиметься із твого заду.
Тяжко було не погодитися із старим, я розумів це ми відганяли самотність один одного але рано чи пізно старший із нас повинен буде піти дальше а молодший залишитись і тоді чорна липка самотність прийде щоб висмоктати останні іскорки життя із одинокого старого тіла. Я це бачив в Олексієві коли вперше його бачив, порожнеча в очах, тихі слова і відчай у всьому що б він не робив. Тільки те що я поряд а ще розмови з донькою тримало його сильним.
Тим часом одна із наших клієнток заполонила мого друга і той почав готуватися до третього по рахунку весілля. Я щиро радів за нього і бажав щоб цей раз уже був вдалим і останнім в його житті.
- Ти розумієш – жваво говорив він – то не проста жінка як всі, тут не те, знаєш дружина має бути така щоб ти навіть і не думав про іншу. А Роза вона така, як гляне то ти так і тонеш в тих очах. Така жінка. Любов між двома то як ідеально зіткана нитка вона тонка і без ґудзів. На перший погляд її ніби і не видно, а торкнеш то так забринить мов скрипка заграє.
От би й собі забриніти! Проте мої волокна з яких можна сплести цілу павутину кохання потребували теплих і вмілих рук які б створили шедевр якого у світі ще не було.
Навіть Рудольф і той почав бігати за пліт до сусідської кіточки і скоро там почало чутися різноголосі концерти малих котенят. Я ж лишався сам. Що ж життя таке, думаю з часом все само себе поставить на місця.
Попри все життя складалося чудово. Друг поринув в сімейне життя і роботу. Я також працював, Олексій разом зі мною радів нашим злетам. Так чудово буває не довго. Все в житті має свій кінець. Який має дати початок нового. Хтось це називає закінченням доброго і початком поганого, Чорна і біла полоса. Напевне я не згоджуся з тим. Щоб відродити завал потрібно трудитися але новий дім на завалах старого може бути навіть кращим за попередні. На мою думко одна суть життя переходить в іншу і з цим потрібно змиритися, працювати і те що було добрим стане тільки кращим. Тож мене зустріла нова віха мого життя, зустріла ударом.
Цього ранку я як завше встав рано, і сидів біля вікна читаючи свіжий номер «Газети по-українськи», коли прийшов Рудольф, зрадів йому та зразу помітив дивну поведінку кота, він метався по підвіконнику і мявкав. Коли я підійшов до нього він зразу скочив з вікна і побіг по вулиці, відбіг трохи спинився глянув на мене і знову мявкнув. Я схопив куртку і ключі та закривши двері вибіг у двір. Кіт біг спереду а я поспішав за ним. Страх заліз в моє серце і ворушився там бридкою змією. Я кулею влетів на подвір’я Олексія та забіг в хату.
Старий лежав посеред кімнати в дивній якійсь не природній позі. Я підбіг до нього і розвернув його. Бліде лице білілося в тьмяному світлі кімнати. Я схопив телефон і набрав номер швидкої. Швидко закричав коли на тому кінці провода підняли:
- Швидка на вулицю Кам’янецьку людина похилого віку має приступ скоріше всього серце!
- Так зараз до вас виїде авто – короткі гудки. Мені в скронях гупала кров. Я зірвався і вибіг на вулицю. Сльози затоплювали мій зір, здавалося світ втратив обриси. Я шалено замахав руками коли в далині з’явилося червоно біле авто. Лікар вбіг в дім. Я бачив як він схилився над лежачим. Уколи, голки, капельниці, носилки. Я бачив як за вікном миготять вулиці, все зливалося в одне. Довга мерехтлива лінія яка несла дорогу мені людину до не відомого. Коридори лікарні, крики, шум, очікування і лікар з сумним обличчя вибачається, говорить щось про невідворотне, горе.
Не пам’ятаю хто мені приніс заспокійливе, якась медсестра, здається я тоді зразу випив пів банки. Два дні я перебував у прострації. Здавалося хтось висмоктав з мене все життя, наче спущена кулька, я не бачив майбутнього. Мало по малу я прийшов до себе. І взявся до організації останнього шляху мого друга.
Коли привезли тіло я взявся сам одягати його, проте мені допомогли сусіди. Я б сам не справився. Ні, ні, проте людей добрих ще жменька є в тому світі тому я залишився не сам. Та самим найгіршим був дзвінок доньці Олексія. Вона відповіла зразу, ми спілкувалися через інтернет:
- Доброго вечора – сказала вона – ви щось хотіли? – серце моє шалено затремтіло, здавалося хтось стиснув горло і я не міг видушити слово.
- Що таке? Що сталося? – стривожилась вона.
- Ваш батько – голос зірвався – я не встиг, кіт покликав мене, прийшов до моєї квартири – я втратив самоконтроль.
- Що з батьком?
- Лесю він помер – тихо сказав я і не впізнав голосу.
- Я виїжджаю – майже закричала вона і маленький екранчик скапу згас.
Вона прибула через дві години після нашої розмови, коли побачила вперше свого батька,що мирно лежав уже не потребуючи нічого, то мало не втратила свідомість, мені довелось ловити її щоб вона не вдарилась. Довго плакала і пригорталась до мене. Ми спілкувались всього два здається рази, а сьогодні втретє. Дивно як горе може зріднити двох чужих людей. Тримаючи в обіймах цю тендітну низеньку жінку я відчув тепло. В голові прозвучав голос Олексія:«відчуй як в середині щось йокне і дій». Та невже на піку такого горя в мені щось народилося? Невже це і було то йокання? А що відчувала ця жінка? Горе по втраченому батькові на якого так і не перестала злитися? Провину через те що не вибачила йому? Чи те що не приїхала до нього коли він ще був живий? Напевне те все переповнювало її. Доля гірка пігулка як цитрамон ніби і солодка але після смак гірчить. Так і тут тепло було в мене, а хто міг сказати, що було по ту сторону окрім провини?
Останній день був сонячний. На мій подив супроводжувати старого прийшла сила силенна люду. Багато наших клієнтів, друзі Олексія, декілька його воєнних друзів, сусіди. Всі вони супроводжували цього чоловіка до його останнього прихистку на цій землі. Я не слухав слів священика, завжди вважав їх не щирими, він просто робив свою роботу. Взяв глину і кинув в яму довго дивився як земля засипає дубове лаковане вмістилище тіла яке назавжди випало із щоденної рутини звичайного життя. Де зараз старий? Чомусь на голову прийшла дурнувата картинка про Олексія в довгій білій сорочці з крильцями і арфою. Мимовільно усміхнувся.
Автобус вертав повільно, вайлувато перехиляючись із сторони в сторону. Сидячи біля вікна я дивився в вікно, схотів згадати щось важливе з того що казав Олексій та на голову прийшла згадка про те як він казав що я постарію на стільки що із всіх жінок мені підійде хіба що прибиральниця яка замітатиме порох що сипатиметься з мого заду. Знову усміхнувся. Що це зі мною?
В ресторані багато говорилося про шляхетність чоловіка що покинув нас, його доблесть. Всі малювали лицаря в блискучих латах. А я згадав як він вчив мене тримати рубанок і різець як вдарившись голосно лаявся аж поки не прийшов кіт і він усміхаючись почовгав на кухню по молоко. Чому ніхто не згадає яка була в нього усмішка, чи як він ставився до кота? Чому всі ідеалізували те що в реальності було не потрібне і забували про те що цей чоловік робив чудові речі з дерева? Всі казали про нього як про друга свого найближчого, та чому ж він був самотній коли я познайомився з ним і на протязі нашої дружби нікого з них поряд не було? А де «Рудольф?», майнуло в моїй голові. Він і далі був закритий в підвалі. Я тихо встав і вийшов, мені раптом захотілося товариства саме цього кота а не всіх тих людей, саме він зможе оцінити весь тягар мого горя бо був справжнім другом Олексія.
Кіт зустрів мене голосним мявкотом і зразу заліз мені на руки і довго роззирався по кімнаті. Він шукав свого господаря. Та його вже не було. Рудольф докірливо дивився на мене і махав хвостом.
- Я не встиг, ти все зробив правильно, а я не встиг проте так було треба напевне. Його час прийшов.
Я сидів в порожньому домі який покинув його останній житель. Просто пішов.
По телевізору йшла якась програма, на журнальному столику лежали як завше «Газета по-українськи». Все скидалось на те що хазяїн просто вийшов, та так не було, він уже ніколи не увійде через двері і не сяде в це крісло. Вхідні двері тихо рипнули, прийшла Леся, тихо зайшла в кімнату і сіла на крісло.
- Ви так скоро пішли – сказала втомлено вона.
- Я не почув там нічого вартого моєї уваги – відповів я. Леся уважно подивилася на мене:
- Знаєте я б теж з радістю пішла та як дочка повинна була сидіти до кінця. Я ствердно кивнув.
- Звичайно.
- Не віриться що його вже нема, що він не підійде і не розкаже щось із своєї молодості, знаєте він так любив це розказувати – я кивнув, неодноразово Олексій переповідав мені свої пригоди – так і здається що ось зараз рипнуть двері і він прийде і сяде тут.
- Я так і подумав коли ви прийшли, знаю це не реально! Але так цього хотілося, що я навіть на мить повірив.
Леся усміхнулася.
- Він був близький вам правда.
- В мене нікого нема, батько помер сім років тому а мати три. Я живу сам і він став мені батьком, який навчив мене робити з дерева різні чудові речі.
- Він був чудовою людиною!Він мене багато навчив. Я почуваюсь погано, тому що довго не прощала йому його впертість щодо моїх уподобань. Ми так мало бачились, мені так бракує його!
- Він вас любив сильно! Стільки розказував про вас, жалів за те що не помирився з вами!
- Так хочеться вірити що там де він зараз йому там добре!
- Так – щиро сказав я.
Ми довго говорили, я згадував про те як проводив час з Олексієм, що він говорив, що робив. Леся згадувала дитячі роки, дерев’яних коників і ляльок що їх з дерева робив її батько. Так минув час і мені дуже не хотілося йти. Тому приніс з кухні вино і ми випили за пам'ять цього чоловіка, що покинув нас. Потім я зібрався і вийшов. Ніч зустріла мене холодом осені і я побрів додому.
Прийшли холоди почав падати сніг. Леся зайнялася документами по перепису нерухомості, адже за заповітом будинок переходив у її власність. Олексій залишив і мені скромний спадок, усі інструменти для роботи з деревом. Рудольф почав рідко приходити, Леся казала що він по п’ять чи шість днів пропадав, приходив їв і знову йшов. Заходив і до мене але рідко і на короткий час. Куди він пропадав не відомо. Проте цілком випадково я дізнався куди ходив Рудольф.
Це було сльотливим холодним днем я вирішив навідати могилу свого друга. Вона знаходилась в дальньому кінці цвинтаря, серед нових поховань. Я довго шукав невисокий горбик з вінками, а коли знайшов був вражений. Біля жовтого дерев’яного хреста сидів Рудольф, кіт зразу впізнав мене і привітливо мявкнув. Я взяв його на руки. Він тремтів і тулився до мене:
- Тобі теж його бракує – спитав його я, він жалісно мявкнув. Я довго сидів на лавочці біля могилки а кіт скрутився на колінах і дивився на хрест. Почало сильно холодати і я підвівся. Взяв кота і ми вдвох пішли до дому. Я і надалі був під враженням. Як така маленька тваринка змогла віднайти в цілому місті саме ту могилу, ніколи перед тим тут не будучи? Який невідомий поклик привів кота до свого єдиного друга всього життя, останнього друга на землі? Це було так вражаюче і так зворушливо що цього холодного морозяного дня я відчув гарячу сльозу на своєму обличчі.
Відтоді я знав де шукати кота, коли той пропадав. Майже весь час він сидів там скрутившись клубком і дивився на чорну табличку з написом. Тим часом закази в мене росли і росли, Я крутився як білка в колесі забуваючи про все. На дворі холоднішало і холоднішало. Одного вечора мені зателефонувала Леся. Я сидів в гаражі який купив і обладнав як майстерню де переніс всі інструменти. Я почув в телефоні стривожений голос Лесі:
- Олексію я дуже тривожусь. Через всі ці тяганини з переоформленням я і не помітила що Рудольфа уже тиждень немає. Ти говорив що він ходить до батька! Ти б не міг глянути чи він там?
- Так! Боже там ж так холодно! Я вже біжу – я поклав трубку і помчав на цвинтар.
Кіт лежав поверх вінків. Я голосно покликав його та він не ворухнувся. Страх скував мене. Я знову покликав. Мовчання. Я схилився над котом. Торкнувся його він не ворушився, маленьке холодне тіло задерев’яніло. Рудольф зустрівся із своїм хазяїном. Він приходив сюди тільки ради того. Він прагнув цієї зустрічі хотів піти з Олексієм. Я набрав номер Лесі і сказав:
- Рудольф тепер з твоїм батьком – я почув як вона тихо схлипнула – в підвалі лежить маленька садова лопатка. Чи не могла б ти її принести сюди. Думаю він повинен бути похованим поряд з своїм товаришем.
- Так звичайно скоро буду – короткі гудки.
Я сів на лавочку і дивився на кота. Згадав як той прийшов до мене і довго думав чи їсти те що я йому дав. Згадував як він любив скручуватись на колінах старого. Прокрутив в голові історію яку мені розказав Олексій про те як з’явився кіт в його житті. Чому він вибрав мене? Чому привів до Олексія? Знав що я саме краще його зрозумію. Цей кіт подарував мені другого батька і щастя. Віддалік почулися кроки. Це була Леся вона підійшла тихо і поклала на лавочку лопатку.
- Завжди вважала що це не простий кіт, він так все розумів і відчував. Безпомилково знайшов могилу. Все завжди знав.
Я взяв лопату і почав копати біля хреста, працював без перерви, хотів зробити все як краще. Замерзла земля не піддавалася але я не зважав на це і скоро там була рівна ямка куди ми і вклали кота. А потім я засипав його землею.
- Вони були завжди разом – сказала Леся – всі ці чотирнадцять років він жив з батьком і любив його понад усе.
- Так.
- Знаєш я вирішила поїхати звідси, тут в домі мені все нагадує про батька, про його життя, про те якою поганою була я. Хочу продати будинок. Куплю собі квартиру в центрі Львова. А поки поживу в Києві, там в мене є квартира.
Я був ошелешений такою заявою, я вже звик до неї і те що скоро я знову залишусь сам мене налякала. Та я промовчав. Ми ще посиділи трохи а потім помалу пішли. Я провів її до домі ми попрощалися і я пішов. Холодний вітер забирався мені під куртку і холодив душу. Тепло повністю втікало з моєї душі. Я втратив двох друзів які мене привели до нового життя, а зараз міг втратити нове життя. Невже мені знову світить самотність. Що можна змінити в житті? Треба йти до того але як? Я не міг сказати прямо. Мені здавалося що Леся ставиться до мене як до друга чи брата. Більшого я не міг чекати.
Я ввійшов в порожню квартиру і сів в крісло. По телевізору не було нічого вартого уваги, якийсь серіал любовний, новини, футбол. Я вимкнув його і ліг горілиць на диван. За вікном дув пронизливий холодний вітер. Тому я зробив собі гарячого чаю і замотався в ковдру. Пив його маленькими ковтками і думав про те як в одну хвильку може змінитися життя людини.
Тим часом дні збігали. Леся знайшла покупців на дім і жваво обговорювала продажу. Я ж займався тим чого мене навчив Олексій. Заказів не меншало, тож я без роботи не сидів. Так було краще я віддався роботі і не забивав серце тривогою. Час минає швидко. Я тепер частіше бачився з Лесею її зацікавила моя робота, тож вона сиділа в моїй майстерні і розказувала історії з свого життя.
Час біжить. Леся вже завершувала перепис дому на покупців, сьогодні була їхня остання зустріч. Задзвонив телефон. Це була вона:
- Все я закінчила, все повністю. Олексію я б хотіла в останнє зустрітися з тобою! Я сьогодні від’їжджаю з Львова. Чекаю на тебе в кафе «Кентавр» якщо можеш звичайно. Я б дуже хотіла з тобою побачитись.
- Звичайно я зараз прийду.
- Чекаю тебе.
Я швидко одівся і виходячи глянув на підвіконник, ця звичка з’явилася в мене коли почав приходити Рудольф. Я тихо зітхнув і вийшов на вулицю в морозяний день.
Коли я ввійшов в затишне тепле кафе Леся всміхнулася і жестом запросила сідати мене.
- Що будеш – спитала вона мене як я сів.
- Напевне фірмове, телятину в кунжуті з соусом – Леся кивнула і зробила заказ в офіціанта що підійшов до нас.
- Рада що ти зміг підійти – вона зробила ковток кави яку замовила ще до мого приходу – я встигла з вами потоваришувати. Хочеться легенько віддихнути перед тим як я поїду звідси.
- Куди збираєшся?
- В Київ звичайно, там в мене дві доповіді по палеонтології а потім декілька розкопок на які мене запросили одна з них в Європі. Потім дві презентації з археології в Тернополі потім в Сумах куди мене запрошує професор Археологічного факультету. Так пройде рік. А там побачимо. А ви?
- Зараз в мене тут багато роботи. Поки є закази робитиму те чого мене навчив ваш батько. Далі покаже життя.
- Вам було добре з моїм батьком?
- Він замінив мені батька, навчив робити мене то що приносить мені грошей набагато більше ніж та робота на якій я скнів.
- Мій батько був хорошою людиною.
- Ви і надалі почуваєте себе винною за те що не подружилися з своїм батьком?
- Я повинна була прислухатись до нього, не бути такою глухою до його слів, чи не так? Поговорити з ним, роз’яснити чим я хочу займатися, вислухати його. Він хотів щось сказати мені, а я була горда і глуха до нього. Слухати ось що не вміють молоді! Вони нетерплячі не можуть пояснити терпляче декілька разів.
- Знаєте ви забагато на себе берете. Тут вина двох сторін. Вибули горді не хотіли слухати. А ваш батько думав що його досвіт більший за ваш і втому не міг зрозуміти чому ви не слухаєте його. Якби б відкинули свою зарозумілість з обох сторін то б уже давно помирились. Олексій щиро жалів що був такий. Він не одноразово повторював що йму жаль що не вислухав вас. По сіті він мені говорив те що ви тільки що сказали мені. Тільки молодечий запал замінив старечим поняттям ніби ті що прожили довго багато знають.
Тим часом нам принесли наш заказ. І я взявся за нього бо трохи зголоднів.
Деякий час ми мовчали. Потім Леся заговорила:
- Так хочеться знати як там йому? Чи добре?
- Думаю що так! Ваш батько на це заслуговує. Він багато пройшов. Думаю він зараз в кращому світі.
Ми знову деякий час мовчали. Коли я майже закінчив свою страву. Леся встала і замовила ще два бокала вина.
- За батька – сказала вона
- І за Рудольфа – додав я – як же без цього кота.
- Так звичайно.
Ми випили. Леся встала:
- Що ж мені треба йти, ще треба зібрати речі. Автобус мій ввечері. Була рада познайомитись. До побачення!
- Щасти вам! – тихо сказав я.
Вона на хвилю затрималась і витягла гаманець.
- Я заплачу – поспішно сказав я.
- О ні, ні я пригощаю хочу гідно попрощатися – вона ще щось хотіла сказати, але тільки помахала рукою, розплатилась і пішла. Я довго дивився їй в слід навіть тоді як вона зникла за рогом.
Лишилась самотність. Було відчуття що щось мене залишило.
*********
Я стояв біля могили мого друга. Тепер тут багато чого змінилося, тут красувався пам’ятник, маленька лавочка на якій була бетонна скульптура мого друга з Рудольфом на колінах. В низу на бронзовій табличці був напис: «Тут спочиває Олексій Радченко батько, чоловік і просто чудова людина та Рудольф кіт який змінив все». Пройшло п’ятнадцять років. Зараз я жив у Києві. І володів невеликим підприємством по виробництву меблів. У Львові мої справи йшли чудово я викупив невеликий склад набрав штат з десяти чоловік і залишив мого друга керувати і поїхав у Київ де оригінальність моїх меблів швидко зацікавила людей, там я орендував складик де набрав персонал і робив меблі. Загалом я керував двома відділами і двадцятьма людьми.
Сьогодні було день народження Олексія тому я приїхав щоб вшанувати пам'ять цієї людини. Та я тут був і з іншої причини. Поруч могили мого друга знаходився невеликий пам’ятник з мармуровою плитою, на ньому було зображення молодої жінки з великими ніжними очима. Уже дев’ять років як її не було в цьому світі. Багато залишилось не сказаним. Багато пішло в небуття, залишилась тільки пам'ять і усмішка, а ще погляд якого я ніколи не забуду:
- Тату а мама мене любила? – це була моя десятирічна донька Людмила.
- Так малюк дуже, вона так тебе чекала, мріяла про те як гулятиме з тобою, та доля дала їй тільки рік з своєю донечкою і потім забрала у кращий світ тому що їй потрібно було багато сказати твоєму дідові.
- Ми колись теж зустрінемося як мама з дідом?
- Так мила але це буде ще не скоро нам ще треба почекати трохи!
- Тату а як ви познайомилися з мамою?
- Я вже тисячу раз розказував тобі.
- Розкажи ще – вона широко всміхалась, мала мамину усмішку.
- Ми познайомились коли вона приїхала до твого діда на похорон. Потім дружили. Коли вона поїхала я не витримав і того ж року поїхав за нею в Тернопіль де і признався їй в своїх почуттях, вона згодилась стати дружиною моєю бо теж була закохана. Ми побралися зразу, а через п’ять років появилась ти, потім мамі поставили діагноз рак. Вона протрималась ще рік біля тебе а потім пішла.
- Я хочу багато їй розказати.
- Розкажеш доню коли прийде час. А зараз давай підемо з’їмо морозиво на день народження діда. Але перед тим ми зайдемо ще до твоєї бабусі, нажаль через брак місця ми не змогли всіх поховати разом.
- Ходімо.
І ми пішли. А сонце світило нам в слід.
Подібні роботи
