Ти світами пішов, стертими і пошерхлими, як ноги прокаженого,
У твоєму клунку змії, а на лобі Боже прокляття дотиком,
На руках кров твого брата і ангели тебе женуть,
Як вівцю на поталу світу, не прислухаючись твого спротиву.
Ти мовчиш, ти давно звик до ударів у спину,
Сильні люди не плачуть й не скаржаться, навіть якщо помилилися.
Ти плакав лиш раз, коли брат твій загинув,
Готував поховання, збирався з усіма своїми силами.
І зараз вигнанцем із старим обличчям,
Ти в очі зазираєш якимсь перехожим,
Чекаєш на мить коли той змилосердиться,
Хто прокляв тебе, зробив звіром хижим.
Іди у світи, старі й невідомі, шукай істини, такі невичерпні,
Вбивце, невільний покинути і вже стомлений,
Крутись, як листя зірване під сонцем пекучим у серпні.
І може пробачать гріхи тобою замолені.
© Ігор Кордис
07.11.2014
Подібні роботи
