Зламати свій стержень, трощити сусідські вікна,
Поруч проходять інші, а ти для них непомітна,
І це найгірше з усього, бути безтілим вітром.
Та зазвичай ти мовчиш, нічого їм не говориш,
Тобі хочеться трішки тепла у ті вечори
коли холодно. І немає куди тобі йти,
Ти мрієш про спину коханого, високу як гори.
Ти плачеш вже вкотре за стільки років,
Чекаєш на зміни, у тебе їх так і не було,
І ти дивишся у майбутнє як пістолету у дуло,
Люди не міняються не роблячи кроків.
© Ігор Кордис
27.12.2014
Подібні роботи
