"Квіти зла"
1. Це справді я?
З першимим променями весняного сонця у маленьке місто завітали солодкі і напрочуд легковажні подихи любові. Сьогодні у Сем Сміт був перший день весни не звичний для неї, адже саме через деяких сорок хвилин вона буде на першому побаченні.
Ділан Гонсалес - однокласник Сем. Дуже часто вона дивилася на нього з душевним тягарем коли хтось з дівчат бува, ненароком, проходячи повз нього, зачепить чи впаде поряд з ним, щоб він хоч раз подивився на них. Дівчата в їхній школі дуже сміливі, але Сем, нажаль, не така. Вона завжди з трепетом в серці дивилася на те, як Ділан допомагає встати наступній фанатці, а потім з відчуттям радості бачила, що він навіть не посміхнувся їй. Ділан - красунчик, якого ще потрібно пошукати. Краще нього, мабуть, Стівен, його найкращий друг і по сумісництву хлопець Лейли (найкращої подруги Сем). Ніхто крім Лейли не знає, що їй подобається однокласник, і саме вона довела Сем, що тій вже вистачить сидіти сірою мишою, а потрібно починати будувати особисте життя. Лейла мала рацію: ще рік і вони закінчать школу, і тоді в університеті буде здаватись , що життя в школі було повністю зіпсовано. Тому, коли вчора Сем прийшло повідомлення "Я дуже прошу тебе прийти до кав'ярні біля парку завтра о 17:00" вона відразу зателефонувала Лейлі і та настановила її на це рішення. Насправді, Ділан ніколи багато не розмовляв, але ще не було жодної шкільної витівки чи акції, де він не приймав участь. Ходять чутки, що Ділану зовсім не подобаються дівчата, але як можна пояснити це повідомленння чи те як він по-джентельменськи пропустив Сем поперед себе в їдальню і... затримав погляд на її обличчі. Ця секунда здалася для неї вічністю, адже так на Сем ще ніхто не дивився...
Сем ще раз глянула на своє відображення. На годиннику 16:20 - "Потрібно бігти, бо до кав'ярні не так вже й близько."
На місці зустрічі Ділана не опинилося. «Напевно, все ж таки він вирішив провернути якийсь новий жарт чи десь стоїть прихована камера і через секунду вийде пінгвін і подарує мені банку консерви» - подумала Сем і усміхнулася. Іноді у неї з'являлися найбезглуздіші думки саме у той момент, коли сміятись немає над чим. Так і зараз. На годиннику 17:10. "Можливо, я сама себе накручую, адже всі ми люди і у кожного з нас є свої проблеми..." Сем сиділа на лаві під каштаном. Його цвіт тільки почав розпускатись, але аромат був дуже приємним. Раптом хтось взяв Сем за руку. Вона швидко підняла голову, але промінь сонця завадив розгледіти постать і тільки очі наповнились слізьми.
- Привіт,- знайомий, милий, спокійний голос повернув їй зір. Сем встала:
- Привіт, - вона привітно, з полегшенням усміхнулась Ділану.
- Давно ти тут сидиш? - нарешті Сем змогла розгледіти його повністю: статура атлета, приємне обличчя, зелені, мов молоде листя, очі, що просто поїдали своїм поглядом, пронизували наскрізь, але вони сяяли, випромінювали із себе тепло. Ділан одягнений в звичайні джинси та сорочку жовтуватого віттінку. Здається просто, але йому цей одяг так личить. "Ох, якби Лейла знала, який він красунчик, у мене б точно не було б шансу зараз тут стояти і мліти під цими прекрасними очима". Сем зібралась духом і відповіла:
- Не дуже. - вона спромоглася якось посміхнутися, але чомусь м'язи не піддавалися.
- Ну, як справи? - він переступив з ноги на ногу, і Сем здалося, що йому також не дуже зручно так стояти і розмовляти серед натовпу.
- Чудово. Сподіваюсь, у тебе також!? Тож, куди ми підемо? - вона так швидко це проговорила, що здалося ніби то Ділан не зрозумів, але він посміхнувся.
- Так, чудово. Ходімо сюди, я замовив для нас столик, і мені здається, що там уже все готове.
Хлопець обережно, ніби Сем була антикваріатом на виставці, провів її в середину кав'ярні. Тут дуже мило. Було відчуття, що все вироблене із мармеладу, цукерок і шоколаду. Ділан провів Сем до протилежної від входу стіни, але то не була стіна. Замість самої стіни було вмонтовано величезні вікна, що виходили в парк, де росло багато різнобарвних квітів та кущів. Здавалось, що кожен кущих, так як і квітка, мав свій колір, відтінок. Сонячні промені гралися з ними і листочки переливалися то в темний, то в світлий колір.
Ділан покликав Сем і вони сіли за невеличкий столик біля одного з великецьких вікон. Ділан посміхнувся.
- Що?, - здивовано запитала Сем. "Чому?".
- Нічого, просто дивуюся собі. Чому я був таким сором'язливим? Боявся, що ти відмовиш, що не прийдеш... І я не можу повірити, що ти зараз тут біля мене. - він опустив погляд з Сем на білу серветку на столі. - Ти нереально красива. - на його шиї з'явились червоні плямки. Сем зрозуміла, що він соромиться та боїться так сам, як і вона.
- Дякую, - здалося, що голос її не слухається і замість м'ягкого слова вийшов дивних хрипок, але Ділан, напевно, знову зрозумів її і підняв свої зелені, немов нефрит, очі прямо в сірі очі Сем.
- Знаєш, Стівен давно підстьобував мене, знущався... Але він був правий.. Сем, ти давно мені подобаєшся, але я боявся це промовити в голос, і от, коли ти сидиш переді мною, я боюся, але розумію, що ще одного шансу може і не бути... - він зробив паузу, але Сем боялася його перебити, тому чекала. Ділан глубоко вдихнув повітря і продовжив: - В молодших класах ти була такою смішною, - він посміхнувся. «У нього й посмішка ідеальна...” - Пам'ятаєш, як ти ховалася від всіх під ясенем у шкільному подвір'ї? Тоді ми з Стівеном тебе знайшли і ти так злякалася, що розсипала на землю свій обід, а тоді розплакалась і втікла... Ти була такою кумедною! Але відтоді пройшло вже не мало часу. З маленького пташеняти вироста прекрасна пава: горда, сильна, розумна і... прекрасна. Так, так, і горда, і сильна! В минулому році на Різдвяний вечір в школі ти всіх осліпила своєю красою, але чомусь тебе не обрали королевою. Ах так, - він знову посміхнувся і відкинувся на спинку стільчика. - Ми ж тоді були ще в середній школі і нам не дозволяли ні голосувати, ні подавати заявку в кандидати. Але я впевнений, якби не твоя дружба з Лейлою, то цього року тебе б обрали стовідсотково. Ти була просто...просто... неймовірна. Я навіть зараз бачу твою блакитну сукню з довгим шлейфом і білим поясом. А тепер я дивлюсь на тебе і бачу ту саму прекрасну Сем. Сем, ти мені більше ніж подобаєшся! Я просто боягуз, щоб це сказати прямо. Ти ж також до мене не байдужа?! В п'ятницю я відчув це перед їдальнею. Мені ж не здалося? На мене так ніхто ще не дивився! Прошу, скажи!
"Ці очі - коштовне каміння, м'яке листя молодої берізки, вони не вірять самі собі. Перед ним сидить дівчина, яку ще з минулого року він вподобав. В молодшій школі я не була примітна - проста сіра мишка, що завжди ховалася за тінню своєї кращої подруги, але зараз стала красунею. Він так вважає. А зараз він прямо питає, чи я до нього байдужа, чи ні?"
Ділан поїдав її поглядом. Сем тільки подивилася в його очі і вирішила, що тут навіть думати не потрібно. Вона з шумом наповнила легені повітрям і відчула, що коли Ділан говорив вона навіть забула дихати. Цей новий ковток повітря став для Сем ковтком сміливості.
-Тобі не здалося! Я справді до тебе не байдужа. І дуже давно. Ділан, дуже давно! Якщо подумати, то навіть до ясена на шкільному подвір'ї. Вже тоді я боялася бути приниженою з твого боку. Мабуть, тому я ховалася, щоб менше тебе бачити. Мені самій смішно: що маленька другокласниця може знати про почуття?.. А ти зовсім не змінився. Як був маленьким хлопчиком з чорним волоссям і довгими віями, так ним і залишився. - Сем спеціально не говорила Ділану про його блискучі камінчики. Коли вона замовкла, здалося напруга, що була між ними, десь зникла, і вони повернулися в кав'ярню повністью заповнену відвідувачами.
- Справді не змінився? - Ділан випрямився і розправив плечі.
- Став ще кращим, - він розсміявся і Сем підхопила його сміх.
Так минув їх вечір. Вони жартували, згадували кумедні витівки в школі поки на годиннику не пробило одинадцяту.
- Напевно, скоро тут будуть зачинятись, - сказав Ділан, допиваючи латте. - Ходім, вже й доволі пізно.
Він розрахувався з офіціанткою і вони разом вийшли на вулицю. Сонце давно зайшло за обрій і більше не прогрівало землю і її жителів своїм промінням, тому було доволі паморозно.
- Так, не вгадали ми з тобою погоду. - Ділан посміхнувся і взяв Сем за плечі.
...Ось чого їй не вистачало. Сем зовсстало так добре, як у себе в кімнаті в груді подушок з теплою ковдрою, феліжанкою гарячого чаю, улюбленою книгою і одним увімкнемим світильником над нею. Це місце було просто ідеальним. Сем подумала, обійнявши Ділана за стан: “Боже, невже це справді я? Невже це я стою з хлопцем майже вночі і не боюсь, що скаже мама, коли я повернуся додому? Де з'явилося таке почуття? Що мені зробити, щоб це тривало вічність, адже завтра вранці знову в школу до звичних проблем?! Це справді я? Я не сплю? Нехай так буде завжди...”
22.01.2015
maybe_dream
2
0
18
Поезія | Версія для читання 28 кві 2015 о 00:01
Подібні роботи
