За божевіллям (зі старого і забутого)
Роблю з паперу кораблі і білі лімузини.
Поклала душу у валізу ,– щоб поїздом у гори;
Й букет з останніх помилок я пожбурнула вгору.
Вони упали жовтим днем, що пробігав пероном.
Сиджу ,– б’є в очі сивий дим, – я на даху вагона.
П’ю капучіно і сміюсь, що люди, мов мурахи;
І тут – лечу згори униз, в гніздо якогось птаха.
Душа валізу розтяла і вирвалась на волю
Збирати в жменю помилки, щоб розсмішити долю.
Розбивсь годинник і мій час побіг гуляти фавном,
А я за ним упала враз, заплутавшись у хмарах.
А фавн загріб мене у рот і проковтнув, мов квітку.
Я збожеволіла так жить: закрила душу в клітку.
Розставити б все по місцях... (Годинник в капучіно
Збиває піну стрілками). Я ж не кентавр, – людина!
Бубух! Упала із небес? Та ні, усе простіше –
З полиці впала у купе і розсмішила тишу.
То це лиш сон? Ото дурня! І знов лягла на місце...
А фавн сміявся за вікном, ховаючись у листя...
12.10.2000 року
Подібні роботи
