Мене ніхто ніколи не кохав.
Все минало швидко, як дощ в спекотнє літо,
як поїзди які спішать до своїх перонів.
Як вітер пролітали поряд, крізь мене.
Залишали з розбитим серцем.
З моїх спогадів неодмінно б вийшла чудова драма.
можливо навіть виграла б оскар.
Але кому це потрібно якщо мене ніхто ніколи не кохав.
І я страждала. виїдала свою душу ложками.
Придумувала тисячі оправдань і звинувачень.
Можливі розвитки подій "як би було так,а не інакше" Різні головоломки,схеми.
Це все ламало мою систему.Руйнувало мою орбіту.
Ночами я дивилась на зорі,хтось в них бачить щастя,
Для мене ж в них тонни болю.
Чому при можливості кожен робить спробу запхати ніж в спину,
та так щоб до серця,чим сильніш вдарити.
Життя сплутує всі мої карти.
Я бачу як кохання летить в прірву, чи варто(встигну)його зловити?!
Господи,мені ж від тебе нічого не треба,
тільки благаю, нехай на цей раз це буде взаємно.
Goldi
1
0
18
Поезія | Версія для читання 20 сер 2015 о 17:24
Анонім
Критика
Лірична героїня просто зморена і майже зневірена від нерозділеного кохання. Назва вірша звучить, як вирок, але цей вирок передчасний. Вам пораджу: додайте оптимізму у поезію, більше гарних слів замість просторіччя, і Ви відчуєте, що не все так погано
Анонім, я думаю це не та тема, щоб туди оптимізм ліпити... автор виливає те, що на душі коїться і, як на мене, в такі хвилини даним оптимізмом навіть не пахне. але спроба підтримки з вашого боку - це дуже добре)
особисто мені вірш дуже сподобався
особисто мені вірш дуже сподобався
1
Подібні роботи
