Не відпускай моєї руки
Кожна хиба стане уроком. Кожна хиба дозволить торкнутись її руки.
Чорний ворон, батько ночі, накрив тінню дикий степ. Широкі пір’їни лоскотали малахітовий килим трави, котрій здіймались у сліпе небо зеленими голками на кінчиках пальців легкого вітру. Вони бігли по краю небосхилу, а потім падали на вологу від роси землю, там, де ридала береза сплітаючи тендітні віти з явором:
- Чому ти йдеш? Навіщо? – її віти сплітались все міцніше й міцніше.
- Іду до неї. До них.
Вітер торкався листя.
- Ось чуєш, вони близько. Ще мить і заберуть мене.
- На кого ж ти полишаєш мене?
- Не бійся, моя тендітна квітко. Степ берегтиме тебе.
- Без твоїх віт, зламаюсь, не втримаюсь і впаду. Не піднімуся до сонця.
- Тоді небо схилиться над тобою й шептатиме мої зрадливі слова, щоб пам’ятала як не варто тягнутись до мене.
Вони зійшли на степ вранці, коли блискавка вплелася у коси багряного сонця. Гострили сокири. Рубали явора. А той, блаженно закривав очі й вдихав аромат сліз берези й вбачав у цьому початок майбутнього. Обрізали бездумно віти. Поклали явора на човен й вдень забрали його до людей.
Увечері шматували на клаптики. Різали на стрічки. Зшивали до купи й вкладали в шкірянку обгортку. Гострим пером у шрами заливали чорнило, що карбувалось віршами. А потім на срібному підносі вручили їй явора.
Вона гортала із захопленням сторінки. Вчитувалась у кожний рядок віршів й мріяла про того поета, який подарував цю книжечку. Явір млів від її дотиків. Шалено бажав ще і ще насолоди. Вмивався кров’ю власного серця, коли жінка йшла і покидала його на підвіконні. Сумував за її парфумами. За її присутністю. Вона приходила і знову явір опинявся у світі ілюзій…
Вірші закінчились.
Щастя закінчилось.
Лежав на підвіконні. Забутим і покинутим.
Так тихо серед людей…
Дні впадали у струмок тижнів. Тижні цілували річку місяців, а та віддалася океану.
Дочекався її. Влетіла фурією. Ухопила книжку й пожбурила до полум’я. Він, лише, тихо промовив: «Дякую». Горів і сміявся. Заливався божевіллям радості. Із димом злетів вгору й помчав у дикий степ до своєї берізки.
- Яворе! – кричав до нього вітер. – Ти їй не потрібний.
- Не вірю! Вона моя. Тільки моя. – відповідав той.
Під ясницею на видноколі з’явилась вона. Ніжна берізка хилилась до клена.
Visionary
1
0
18
Поезія | Версія для читання 30 гру 2015 о 15:21
Подібні роботи
