Моя ефемерність
Когда во мраке слышал это пенье,
Я даровал ей тысячи имён,
Стихи о ней слагая в упоенье.
Джон Китс
Планета згасла і маленький принц не поверне її до життя. Він дивитиметься, як Всесвіт закипить палаючими хвилями галактик й виблискуватиме останньою зіркою Андромеди. Шукатиме в кишенях Бога кольори минулих ностальгій. Та лише хапатиме синіми губами недопалки свічок над котрими читались її думки, окутані запахом озону.
Заплаче від прикрощів та й полізе в долоні до Всевишнього, де між рубцями вічності досі живуть Адам із Євою. Підслухає краєм вуха:
Я вирву темряву з твоїх грудей і вип'ю тепло серця, щоб ти змогла вбити мене списом зелених очей.
Гратиметься їхніми кістами. Складатиме паперових солдатиків із шкіри, а вони зростуть титанами, що розірвуть на шмаття мертву планету, де, колись, безмежний ліс тулився щокою до тектонічних плит, котрі згордували ним, втопили у лаві і з’їли його плоть, запиваючи вином, настояного на ароматах грози.
І коли все загусне в карамелі крові, вмостившись на віях Юпітера, він тихо гратиме оду смерті тендітним волошкам. А вони, зриватимуть пелюстки й прикладатимуть їх до ран маленького принца.
Ода закінчиться.
Заснуть слова. Засне і він під срібною ковдрою минулих жахіть.
Visionary
0
0
18
Poetry | Reading version 23 june 2016 at 19:15
Similar works
