Серафима
Вчора в селі заночувало горе: в двох цинкових трунах ховали юнаків. Дружили з пеленок, йшли разом до армії, пліч-о-пліч полягли. Разом їх привезли… Один поблиз другого й залишаться повік-віків. Всі йшли за їхніми гробами: молодь й старші люди, діти та батьки, хлопці й дівчата- усі проводжали засохлі, зів´ялі ледь розпустившись, й ще досі оповиті запахом любові квіти молодості. Майже всі.
Тільки під ранок прощалась з ними вона. Заплакана та безсила, припала до землі рвучи довгі золотаві коси. Красі того волосся заздрили всі, а вона його нещадно нищила, ладна відрізати й спалити, щоб лиш перестало пекти її душу. Ті коси кохали… Та вона більш не могла чарувати ними. Ледь жива, вона ще все розуміла….
ЇЇ пік комок внизу живота – дитина зачата в невіданні… Не могла вибрати, кого кохає більше, не знає, хто породив життя в її лоні. Тепер це не важить нічого: вони обоє тут, в землі, поряд з нею чи-то вона з ними…
Сходило сонце. Через поле до річки йшла Божа дитина. На її волоссі грало сонце. А в середині пекло. Від сьогодні Серафими не буде вдома. Піде своєю дорогою – вона вже давно не дитина. Та від сьогодні тільки Божа…
Yaro_Mantyka
6
0
18
Поезія | Версія для читання 20 січ 2014 о 22:21
Allochka
Критика
У невеликому за обсягом прозовому творі - розлогий сюжет, який спонукає співчувати головній героїні. Актуалізується думка про те, що іноді межа між правильним і неправильним у поведінці людини - стерта. А також показано, що іноді складну дилему може вирішити випадкова смерть.
Подібні роботи
