Ворон

Очі розплющились. Я підвівся,невдоволено крикнувши сірим небесам. Розім’явши м’язи,я шалено замахав крильми. Земля віддаляється. Я лечу. Якби це не повторювалось сотні разів,я б напевне відчув задоволення. Я не пам’ятаю свого першого польоту. Не пам’ятаю і другого. Не пам’ятаю і того,що було вчора. Навіщо? Я пам’ятаю тільки те,що вмію і чого потребую. Старість. Ніщо не вічне. Мої крила вже не в силах тримати мене. Секунди… Я падаю. Зусилля волі допомагає мені утриматись. Кам’яні кігті вчіпляються у лавочку. Раптом двоногий підбігає до мене з оглушливим криком. Я не тікаю. Немає сил. Він кидає у мене чимось зеленим. Воно відбивається від мене і падає поруч… Мій крик. Як і сотні інших. Навіть не лякає. Удар дзьобом . Зелена річ,яка декількома секундами була зброєю,використаною проти мене, стала мені їжею… Немає такого зла,щоб на добре не вийшло. Доречі , я ― Всесвіт.Коли я сплю,або закриваю очі ,то Всесвіт зникає. Так що я ― це Він. Схоже,що я злий. Я починаю бичувати себе важкими краплинами… Коли мені боляче,я роблю крок угору. Крила знову працюють. Політ увись… Близькість неба додає мені сил. Хмари б’ють своїми водяними язиками все сильніше… Так завжди. Чим більше добра ти робиш,тим гірше з тобою розплачуються. Хоча ,можливо, хмари не знають , що вони,лише частинка мене. Але все ж , хмари розступаються перед могутністю та впертістю мене-Всевсіту. Я з останніх сил пробиваюсь Туди – Де – Світить – Сонце. Абсолютне Блаженство… Падаю каменем вниз.Ніщо не вічне…