Air

Повітря було крижаним. На вулиці осінь гуляла з найбільшим розмахом. Ліхтарі потроху оживали а перехожих ставало все менше й менше. Я відчував як мерзнуть мої пальці на ногах й руках у тьмяному світлі зміг розрізнити як шкіра ставала яскраво рожевою і рухати пальцями було важко. Чорне кашемірове пальто дісталось мені ще від батька в досить доброму стані. До сьогодні я жодного разу не вдягав його. Та що тут казати до сьогодні я жодного разу не прогулювався вулицями нічного міста. Вікна вкрились крижаною ширмою немов хотіли від чогось чи то пак від когось заховати таємниці своїх власників. Якби не вино я б уже давно задубів би від холоду. Або просто повернувся б додому. Та сьогодні особлива ніч. Сьогодні рівно 10 років від дня коли помер мій батько… Де реальність я уже не міг розрізнити, то тут то там є щось таке, що притягує мою увагу, насичується деталями постає образом і омивається тривожними думками. Зараз я гуляю темними вулицями міста, зараз я лечу у літаку, лечу 2 класом, одягнутий у батькове пальто. Я підіймаюсь чорними сходами, чорними не від їхнього природного кольору, а від відтінків ночі, я сиджу у м*якому кріслі з абсолютно незнайомими людьми, які колись могли б стати мені перехожими. Та що таке перехожий – він може лиш стати героєм сну, та й то, коли чимось запам*стається , так різко вгризеться у пам*ять на кілька годин, днів, важливіше – ночей. Я дозрів, дозрів до смерті чужої людини, бо батько був мені чужим. Бо пальто він залишив мені, через те що забув його у шафі коли покидав мою матір….