Gedicht

Знаєш, сьогодні зранку я побував у тій маленькій кафешці, що в центрі міста. Кілька років після нашої останньої зустрічі – це місце для мене було щось на зразок каплички. У ній майже нічого не змінилося, окрім пори року, зараз прохолодна осінь, а тоді було спекотне літо. Пам'ятаю як мене лихоманило, просив тебе не приїздити, поки не оклигаю повністю, та ти все ж таки не послухала і я був цьому радий. Я замовив собі гарячу свіжозмелену каву, хоча це банально – бажання прокинутись і зігрітися без твоїх обіймів, та варто було спробувати. На обличчі мимоволі з'явилася посмішка, коли згадав якими допитливими очима ти розглядала це місце і краєвид, що знаходився за вікном. На тобі було гарненьке шовкове плаття з чорними цятками та світлим відтінком, чимось нагадувало розмальовку у леопарда. Ми їли ту задубілу піцу, сміялися і були найщасливішими людьми на землі. Як на мене, це був хороший план, щоб зруйнувати власне життя і обдурити реальність. Дивно, я майже не пам'ятаю про що ми розмовляли, лише одну яскраву фразу, що прозвучала з твоїх уст: «Я хотіла б залишитися тут на все життя». Здається, більше і нічого не потрібно, одна мить, одне твоє слово, єдине бажання і одна чашка кави, але раптом стало цікаво – скільки раз ти репетирувала цей «ліричний» момент? Я розрахувався за гарячий напій і вийшов на вулицю, подалі звідти, в обійми осіннього міста. Чому я взагалі сюди заходив, щоб зігрітися? Чому згадалось літо і всі ті давно уже забуті почуття? Закурив цигарку і подумав, що осінь не так уже й погана пора року, холодно – так, але завдяки цьому забуваєш про інші відчуття, що нас оточують.