І в такі моменти відчуваю себе тихо-щасливою. Коли ми сидимо кожен в своєму комп»ютері і кожен читає своє. Ти час від часу зачитуєш мені смішні речення з твого читання, а я тобі, чи радше собі вголос, якусь особливу вдалу думку зі свого. І так минають години. Між нами метри зо три, але ми безмежно разом. Так, ніби від мене до тебе простір прошитий теплими шерстяними нитками (мені чомусь здається, що вони жовтого кольору). Коли перед моїми очима закінчується чергова сторінка, я піднімаю очі і дивлюсь на тебе, а ти вже шлеш мені повітряні поцілунки. І так щосторінки… Прохолодний вітер раз-по-раз надуває фіранку, наче вітрило химерного корабля, і наскрізь пронизує квартиру. Ніби наперед видуває з неї наш запах, ніби знає, що через сім днів ми зникнемо звідси назавжди, залишимо її такою ж порожньою і дикою, як була. А поки що це наше гніздечко. І я часом гадаю, за що ти мене кохаєш. Я ж думаю і роблю дурниці, я боюся старості і забуття, я егоїстка. Та ти приносиш мені просто в ліжко гарячий чай і червону скибку заледенілого в холодильнику кавуна. Я відкладаю свій комп»ютер. Яка різниця, чого ти мене любиш, головне, щоб воно не пропало, бо я щаслива тільки з тобою.