Вертепи

Сурмить як дихає, тремтить-бринить губою,– Летить пракінь грозою срібним лугом. Його обнявши сильною рукою, Ти богом був йому і вірним другом. І лет цей переніс думки в минуле. Пригадував хатини серед степу, І як бриніли оплески веселі, Коли ти будував свої вертепи. І сиві люди попри небезпеку, Враз скинули до ніг твоїх всю зброю, Забули війни чорні та запеклі, Бо ти зробив, що бій змінився грою. І захиталися, танцюючи у колі, Березові божки зеленоокі... Та час писав уперто нові ролі,– І інший цар прийшов - і згинув спокій. Він рій свічок порозкидав у лузі, І сотні доль погасли, мов свічки, Лиш ти кричав у дикім горі й тузі, Бо відчував, війна ця - назавжи. А цар сміявся й поглядом–стрілою Проймав усіх і руйнував хати, Й священне дерево, сотворене тобою, Й твоїх божків, і бога у тобі... Сурмить як дихає, тремтить-бринить губою,– Стоїть пракінь, пасеться серед степу, Де скіфський дід, зневірений собою, Все плакав за підпаленим вертепом.