Poem

О боже міо, де ж той ліс, Де та верба, лани зелені? Де світ народився і в гору поріс, У діях гріховних, і в цього, прощенні? Коли побачимо ми зиму, Рожевий сніг і синій лід? Пшеницю змелемо озиму, І нагодуємо цей світ? Коли питання вже розтануть, Тому що люди зрозуміють, Що сенсу нуль, бо знов обмануть, Бо все одно роздягнуть й кинуть! Присівши тихо на пеньочок, Прогнавши думи утопічні, Весняний звивши, для дівчат віночок Продовжимо життя ми звичні. Годинник кинувши в калюжу, Веселки пошук розпочнемо. Згадаємо дитячу дружбу, І світ до світла розвернемо! З дитинства, пісня материнська, Постане в пам'яті, бо ж вічна! Бо це є доля українська, Вона і є, мов вірш, не звична