Poem

Зі спрагою ми, забігаємо в тінь. Під високі дерева, в садкові старому. Прохолоди так хочеться, хочеться змін, Хочеться вигнати з тіла, всю втому. Влягтися й дивитись, як листя шепоче, Як проміння обіднє, блукає у кронах. Задоволення мати, своє й не порочне, Чуючи спів, що лунає у дзвонах. У дзвонах із церкви, на березі тому, Що стоїть там з часів, ще великих князів. І вже хочеться встати, і рушить до дому, До дружини, дочки, і стареньких батьків! І находить тут туга на мене, мов хмара! Розуміння того, що від дому далеко. Перед очима стоїть, нереальна примара, Яку породила, розлука і спека. Ми вставши, йдемо заробляти копійку У спеку московських, бетонних фортець. Вступаємо, знову, з неволею в бійку. І до дому, ні як, не піти на простець.