Балада про хату

Її будували так весело, дзвінко: Дзвеніла сокира, сміялася пилка, І пестила щітка стіну. Тепер у ній тихо і в свято, і в будень. У хату цю так і не в’їхали люди. Так сталося — хтозна, чому. Стоїть при дорозі, мов жінка неплідна, Крізь вибиті вікна ніого не видно, Луною вертається звук. Розсипались східці і хвіртки немає. Цю хату і привид, мабуть, обминає. Живе тут лиш цвіль та павук. А через дорогу — також хата-пустка. О, як же їй заздрить сусідка — до туску, До тріску-судоми в стіні: Там жив хтось — п’яничка, пропаща людина, Та все ж, коли вмер, то зійшлася родина Й горіла свіча на вікні.