Подорож по колу

Мені не гріє сонце. Мені не пахнуть квіти. Не можу навіть росам я вранішнім радіти. Під Місяця тремтливим та ще й холодним сяйвом Ми бачилися, певно, сьогодні вже востаннє. Ти повернувся звідти, де я уже померла, Де слід твого кохання, як пил, навіки стерла. Не створює кохання палацу із кришталю, В якому не побачиш ні крихти смутку й жалю. Воно лише руйнує. Воно лиш забирає Здоров”я, час і сили, а ще ключі від раю. Воно лиш на хвилинку залізе, як зміюка, Прямісінько у серце, як в нору. Серце мука Стискає в підземеллі розпуки. Ці тортури Придумав хто? Хто зводив навкруг кохання мури, Щоб всохло, ніби квітка, що вирвана з корінням І кинута під ноги чиїмсь лихим велінням? Чи існувати може, що тане, як льодяник? Було. І раптом тільки – краплина в світлі тьмянім. Як сонце зійде, й ніби і не було ніколи… А Місяць знов рушає у подорож по колу.