Агонія Музи

Ти кожен свій промах порівнюєш з болем Із болем падіння з високого трону, Покинута сонцем і ніччю забута Ти топчеш цю стежку, навколо отрута. Пече твої рани, отруює серце Закриєш обличчя, цю біль ти не терпиш. Дійти маєш краю, на ньому зірватись Така твоя доля – по світі блукати. Чого ти шукаєш, до кого ти линеш? Ти маєш завдання, тому й не покинеш. По-різному люди тебе називають Для нього ти МУЗА, тому і кохаєш. Зробила безсмертна помилку наївну, Кохає поета, та він лиш людина Нашіптує тихо – і він творить мрію Коли засинає – стираються стіни. Тоді вони разом і разом кохають Є світ тільки їхній, де все без обману Вона поцілує, він пригорне міцно Кохання не вічне – банально, трагічно… Він смертний, не більше, Вона ж – не вразлива. Пройшло вже сторіччя І зникли всі мрії. Не стало поета, погасло все світло Залишилась муза одна і навічно. Тому і блукає, не знаючи щастя Для неї тепер вже безсмертя – прокляття. Тиховський Сергій