Poem

Невідомо чим закінчиться та історія... Може, квітами? Дивний кінець... А чи коханням?! Ще дивніший. У ній грає Ніцше й більше нема місця ні на що, а він не розуміє її задуманості. Згадує призабуті власні вірші? Чи думає, яим чином втекти з псевдоканьйону, що розкинувся перед очима? А, може, вона й зовсім не думає ні про що, вслухаючись в музику тиші й пристального погляду зі спини? Та все ж вона мовчить. Часом погляне вверх на нього, відразу ж відвернеться. Соромиться. Соромиться своєї слабкості. Він наче й близький їй, а, проте, пізнали одне одного таки зовсім недавно. Сказати?? Зовсім не варто. Їй пригадалась ПРИРОДА. Вона ж сама та руда відьма! Причарую, приворожу, закохаю! Але чи сама хоче цього, чи просто не подобається дивитися в далечінь без палючого погляду в спину... Й далі мовчить, просто мовчить. Сталося! Чи хотіла? Вона не знає, тільки тепер їй дивитися вниз, стояти зі спини й розділяти невідь тишини незрозумілі, дивні й пізнані частини. Повториться? Хтозна! Час повертатись додому. Вже сонце зайшло.