Коханий солдат

Літній незвично легесенький вітер Розвіював сиве коротке волосся. Здалося, що він їй вже сльози всі витер, Хоч знав, як нелегко весь час їй жилося. Вона мала все: роботу, родину, Повагу і спокій на старості літ. Не мала лише поруч себе людини, Яка вже давно залишила цей світ. Їй було сімнадцять, він був трошки старший, В почуттях з головою, ніяких турбот. Та якось приніс він їй квіти, як завше, А ввечері вже його везли на фронт. І сльози, і біль, і чекання, і трепіт, Мільйони листів, що казали: "Живий". У снах вона чула його ніжний шепіт І бачила рідний стан молодий. Та більше від нього листи не вернулись, І туга роздерла її на дві долі. Життя її вже сто разів обернулось, А він десь лежить непорушно на полі. Любив Батьківщину, любив рідну неньку, Пішов, залишив, не вернувся назад. А вона не забула своє серденько, Лиш гордо сказала: "Мій коханий солдат".